Сергій Дячук - Біла ріка

— Ве єк хочете, мамо, але буде так!

Над хатою, на тлі блакитного вранішнього неба, кружляли половики [2] Половики — яструб або будь-який інший хижий птах. . Вони розправляли свої довгі крила, то знижуючись до верхів смерек, то стрімко злітали, угледівши курей в отаві біля хати.

Федор швидко зійшов з ґанку і забіг до стайні, взяв деркач за держак і зачав крутити. Язички чіплялись за зубчики, деренчання наповнило простір: що швидше він розкручував, то гучніше лунали звуки. Цей деркач вони зі старшим братом Онуфрієм і молодшим Петром колись змайстрували самі; гралися ним, а коли ходили пасти вівці, брали його з собою на полонини. Половики ще трошки покружляли й розлетілись. Федор озирнувся. На лаві під хатою мовчки сидів молодший брат Іван.

— Шо седеш! — прокричав Федор. — Хочеш, щоб половике усіх курей забрале?

Малий, відклавши в бік патика, встав. Отримавши позаушника, опустив голову.

— Ти вже покутавсе?

Іван ствердно кивнув головою.

— Добре. Ідеш зі мною на храм у Конєтин? Малий так само покивав у відповідь.

— Ти шо — німий чи язик прикусив?

— Йо, піду.

— То біжє до хате і рушник мені на потік принеси. Я пішов вмиватисе.

Малий побіг до хати.

Втираючись, Федор все дивився на брата.

– І шо те так і зібравсе на храм іте? Малий знизав плечима:

— Йо!

— Позоритисе лише, — він втерся і кинув рушник Івану. — Ану, марш до хати і вбересе, єк треба!

За півгодини брати Пойдаші вже спускались до дороги. Від лісу тягнуло прохолодою, на вкритих папороттю горбах ще лишалися великі краплі від нічного дощу. Іван ніс в руках розшитий кожух. На ньому були портінеці [3] Портінеці — традиційні вузькі штани з білої тканини. , а Федор був у нових гачах [4] Гачі — штани, тут — галіфе. , що їх він пошив у одного єврея у Вижниці. Обидва брати — в капелюхах.

Вони пройшли повз хату маминої сестри, що була біля самої доріжки, і за мить вийшли на велику дорогу. Федор з Іваном йшли вздовж Черемоша. На цій стороні високого берега була Буковина, на протилежній — Галіція. При дорозі стояли якісь святково вбрані хлопці, й вони щось голосно обговорювали. Але, побачивши братів Пойдашів, почали на все горло кричати з того боку:

— Гей! Ви! Шкрюми! — так галіціяни образливо називали гуцулів-буковинців. «Шкрюм» — то палена бараняча вовна (православний панотець, коли хрестив дітей, ножицями відрізав трохи волосся з голови немовляти і потім спалював його).

Іван закричав у відповідь:

— Закрейтесе! Галіцяни — тарелики-кленці!

Буковинці дражнили «тареликами» своїх сусідів за їхню любов до капелюхів, прикрашених кольоровим пір’ям, і схожих на тарелі.

Між ними була люта ненависть ще з тих часів, як Білий Черемош поділив ці смерекові гори на два береги і їх заселили люди. Так, вони були Верховинці. Сусіди-волохи назвали їх гуцулами, тобто злодіями. Почасти — через їхню лиху вдачу. Буковинці ненавиділи чужих, а надто галіціян. Як і галіціяни — буковинців. Вони навіть зовні різнилися, і чорнявий буковинець завжди міг вирізнити серед своїх рудого галіціяна. І цей конфлікт, схоже, триватиме доти, доки стоятимуть гори і смереки тягнутимуть своє гілля до сонця. Галіціяни завжди були гоноровіші та багатші, ніж буковинці, а їхні дівки — привабливіші. До того ж, буковинці були православні, галіціяни — католики. Жінки-буковинки примовляли своїм донькам: «Не треба вам тих галіціян, вони такі загонисті». А старі, ділячись новинами біля церкви, незмінно починали з того, що десь «знову наші хлопчишя белисе з галіціянами».

На дорозі були «грузи [5] Грузи — багно після дощу. ». Повновода жовта ріка стрімко летіла у долину. Час од часу брати, хрестячись, зупинялися перед капличками. Вони дійшли до Довгополя, перехрестились біля місцевої церкви, збудованої на честь св. Димитрія Солунського. Це велике село й справді було видовжене понад всяку міру.

Дійшли до Сокільця. Це місце було овіяне легендами. Таємнича стара скеля нависала просто над дорогою, кидала тінь на ріку і Галіцію за нею. Край дороги була глибока кашиця [6] Кашиця — укріплення високого берега гірської річки — деревом або камінням. , унизу габами [7] Габе — пороги на гірській річці. шумів Черемош. Під самою скелею шумів зарослий кущами потік, який тікав горі — здавна тут відбувалися страшні й таємничі події. Далі, у темному смерековому лісі, були природні печери. Ця скеля мала погану славу: в лісі над нею водило людей, гуцули забороняли дітям ходити у ці місця по ягоди та гриби. Та Федор знав тут кожен кущ, він любив цю місцину. Його наче вабила сюди якась невидима сила, він ніби кидав виклик скелі.