Сергій Дячук - Біла ріка

У горах вже з’явились перші чутки про війну, що мала ось-ось розгорітися на континенті. Якийсь «п’єний» гуцул кричав у шинку:

— А шо нам до того! Най собі воюют! Аби нас не чипали! — він ковтнув пива і продовжив. — А сунутсе — буде їм те, шо і в першу війну!

Хтось засміявся.

— Йо, пам’ятаю, дєдю у військо австрійське забрали, а то було, шо руські у село заходили, а ми з хлопчішями — шмарькуни — та дід мій узєли пушки, та їх на краю села обстріляли з горба. Йуй! Ті сараки, такі перепуджені, тікали далі, чем веділи!

Хтось підтримав:

— А шо ті козаки на конях в горах годні, вони лише у полі годні воювати, здохлякє. О! Пойдаші зі Стебнів йдут. Дєдю їх, Єремію, мадяри до лісу забрали на розмову. Так сарака і не повернувсе.

Інший заперечив:

— Та ні, його на дарабах вбело.

— Хіба?

— Йо!

Біля Сокільця брати догнали Васюту з сестрами, і далі уся фамілія Пойдашів йшла разом, — тільки Федор трохи осторонь, зажурений. Васюта це помітила:

— Шо се зажуревсе?

Найменша Яленка відповіла замість нього:

— Він у Полєчку закохавсе, а вона з Юрієм ходе.

Старші дівки перелякано перезирнулися і скоса подивилися на малу, яка щойно виказала їхню тайну. Васюта лише всміхнулася:

— Байка, нічого банувати, ці дівке теперішні гет усі курвенської натури, знайдеш ще собі іншу.

— Лешіт, мамо!

Федор розлючено, але з якоюсь приреченістю, подивився на матір.

«Йуй, та так заслабла, що лед з ліжка до худоби ранком вставати могла, а то взагалі не годна була навіть по хаті ходети, то чоловік корову продав, посадев її на фіру і до лікара жидівського у Віжницю повіз. А той як її на порозі уздрів, то зразу сказав, шо то у неї за хвор така, насепав порошків різних у папірчик, дав вепити і посадев на лаву, у тої за годену усе пройшло». Жінки з недовірою подивились на оповідачку, а та вела далі: «Йо, йо, бігме не брешу, за годену, то чоловік гроші жедові тече усі, шо буле, а шо б ве собі думали, той не узєв усі, розсмієвсе, і узєв лише половену, та ще порошків насепав у папір, і сказав, щоб з місяць ще того попела і у неї все зовсім пройде, та наостанок ще сказав, щоб жінку щінував, сказав, щоб жінкою не оброблєвсе, робети багато не давав, а вона у нього дурна до роботи, я вам скажу».

— Йо, йо, я чула, то жед файний!

У розмову втрутилась інша:

— А чули, що люде у Чернівцях кажут, шо ніби війна скоро буде.

— Йо, йо, то той, німець отой, усе воду коломотит.

— Йо, німці фейст гонорові, а руські, оті більшовики, лише людей голодом морют.

— Бріхні то все, воне людям простем землю і роботу дают, бідакам помагают, бігме.

— Ніц з того доброго не буде, я вам скажу, слухайте мене, я була у верхах, то одна стара казала, шо фейст велека бура іде, і шо нікого не омене.

— Най Бог мелує, Богу молетисе треба, бо хіба нам мало біди принесла ота перша війна, коли москалі села наші грабували, а дівок ґвалтували, чоловіків у військо заберут, файно, а хто нас боронити тоді буде, хіба хлопчішя малі та діди старі.

Жінки на хвильку замовкли, поруч пройшла якась жінка і привіталась:

— Добрий день!

— Доброгоздоровєчка! — майже в один голос, із фальшивими усмішками на лиці, відповіли гуцулки. Жінка пішла далі. Вона несла у бесагах щось важке, зігнувшись і припадаючи на одну ногу. Прикривши роти долонями, майже пошепки, жінки продовжували обговорювати новини:

— Чуєте, а румуни оці, сараки, ніц не годні змінити, ніц, вони лише дітей малих годні у школі бити, щоб українською не говореле між собов, йо.

— Румуни ліниві і дурні, за першої нагоди чомодане в руки — і фурк, і вже собі у своїй Румунії, вони нас боронети не будут. Йо.

Поруч пройшла якась інша жінка, з Галіції:

— Слава Ісу! — привіталась вона.

— Навіки Богу! — пролунало у відповідь.

Жінка швидко зникла за поворотом.

— А поляке-католики гет нас не люблют, єк люди на Галіції се мучу. Румуни хоч одної віри з нами. Йо.

— Панотець сієнеділі на службі казав: якшо прейдут руські більшовики, то церкви усі позакревают, бо вони в Бога не вірют.

— Та де! Шо ве такє кажете. То ще коле у ту війну буле тут руські козаке, то усі до церкви ходеле, хрестелисе.

— Цей піп румунський фейст лєстий [14] Лєстий — саркастичний, неслухняний. , такого розкаже.

— Йо.

— Ніц віри нема нікому, нікому не можна вірити, тільки Богу любенькому! — при цих словах жінка перехрестилась.

Здійнявся вітер, і ліс подав голос, зашумів, засвистів монотонно. Почався дрібненький дощ, і жінки почали розходитись.