Сергій Дячук - Біла ріка

Одного зимного вечора Федор постукав у двері дому своєї сестри Марії Коцихи в Киселицях. Та, побачивши на порозі якогось незнайомого бородатого чоловіка у брудній формі, аж скрикнула, злякавшись, — не впізнала брата. Але потім, придивившись, вигукнула:

— Ой, Божечки, Федьо, а ти звідке узєвсе!

Той, замість привітання, лише буркнув:

– Їсти давай!

У хаті, сидячи за столом, вже вмитий, виголений і переодягнений, він одразу запитав про Ялену Полєк.

— Яка Ялена? — перепитала сестра.

Потім, трохи подумавши, відповіла:

— А, Полєчка, та шо кептарі вишиває? Йо, та ходе з якимось Юрієм, галіціяном. Здається, шо вагітна від нього, а той ніби в «банді» лісами бігає. Федора аж перекривило. Згодом, опанувавши себе, він намагався не подавати виду, що ця новина його вразила. Та сестра встигла побачити в ньому переміну, і що ця новина була йому фейст неприємна.

— Та, Федьо, лиши її гет, хіба дівок на селі мало, бігме!?

Він так подивився на неї, що та просиділа до кінця вечері, не відкриваючи рота. Якби ж вона знала, що всі ці місяці у війську, під час принизливої муштри, яку не сприймала його вольова, сильна і горда душа, єдине, що його гріло, — це спогади про Ялену. Може б він і пішов на фронт, але думка, що він вже ніколи не зможе через дурну війну побачити її, хай навіть через роки рокенні, душила його, і він місяцями, йдучи через гори, мав на розумі не рідний дім, сестер чи братів, а лише її одну — свою Ялену. Аж тут хтось насмілився вкрасти в нього цю єдину мрію його життя. Федорова дієва і свавільна натура збунтувалась, він не міг з цим змиритись.

Сестра завела Федора до кімнати. Він закинув руки за голову, втупився у стелю. Коциха лише зараз наважилась йому сказати новину про братів:

— Онуфрій з Іваном до лісу пішле, а Петро у комуністи вступев.

Федор не звертав уваги на сестру, все дивився на дерев’яні сволоки, ледь підсвічені лампою, що її тримала Марія. Тільки буркнув:

— Шо мені до того? Най вступают, куди хочут, леш бе у гівно не вступели. Най мастять собі голову самі. Велекі вже, абе я неми переймавсе!

— Слухай, Федьо, те леше нічого такого собі не подумай, але у нас діти малі, а те дезертир… Може б те йшов у полонени, бо у нас проблеми можут бути.

Федор міркував про щось, усе ще втупившись у стелю, й не відповідав нічого. Сестра ніби навмисно не гасила лампу, чекала відповіді брата.

— Добре, вилежусь тільки, і після свєт піду.

Її брат упав, як був, на ліжко, повернувся лицем до стіни. Вже засинаючи, пробубонів: «Все одно румуни з німцями вже програли цю війну, одне тільке питання…». Федор не встиг договорити — заснув.

— Шо, шо те там сказав? — перепитала, ніби не розчувши, Коциха. Зрозумівши, що брат заснув, тихо прошепотіла до нього: «Зморело, сараку… На добраніч».

Коциха загасила лампу.

На свята Юрій, Яленин галіціян, стояв коло церкви в Киселицях. З-під його кожуха визирав ствол ППС. Федор вибрав момент, коли біля Юрія нікого не було, підійшов до нього й, схопивши за барки, прошипів:

— Ти не меш з нею ходети!

Юрій від несподіванки вкляк, але за мить, схаменувшись, схопив Федора за руки.

— Шо є, чоловіче!? — зарепетував він. — Чоловіче, те шо, слабей на голову?

Федор мовчки подивився в очі Юрію і відпустив його зі словами:

— Я тебе попередив!

– І шо буде? — навздогін прохопився Юрій.

Федор вже відійшов на кілька метрів, але обернувся й з ненавистю в голосі кинув:

— Меш ведіти!

Юрій нервово засміявся. Він бачив перед собою лише чорні від люті очі Пойдаша, які зиркали з-під лоба і чорних брів, що ніби зрослися на переніссі, коли Федор крізь зуби, майже не відкриваючи рота з міцним підборіддям, мовив: «Меш ведіти»… По спині Юрія пробіг неприємний холодок.

Старий паламар бив у церковні дзвони в Жеб’є, на Верховині. Гуцули повиходили з церкви і, за звичаєм, чоловіки та хлопці почали підходити до панотця, цілуючи різьбленого хреста в його руках. Панотець благословляв кожного на коляду. Радісно заревли трембіти та роги, сповіщаючи гори про народження Сина Людського. По тому чоловіки, що їх отець благословив, зібравшись докупи, почали під скрипочку колядувати, ходити по колу, підкидуючи догори свої бартки. Топірці хурчали, перекручувались у повітрі. За цим дійством спостерігали офіцери з солдатами Червоної армії, що стояли біля вантажівки. Один із офіцерів викрикнув:

— Эй, поп! Почем опиум для народа?