Сергій Дячук - Біла ріка

Пішле з нами!

Малий зам’явся, хлопці розсміялися.

— Файного паска маєш, — сказав кулеметник.

— Це дєдів, — пробубонів малий.

— У, дай подиветисе.

То був добротний офіцерській пасок цісарської армії.

— Мінєймосе! — запропонував вояк і дістав з кишені великий кулеметний патрон і паперівку. Юрій скривився.

— Шо! Шо є? Шо скрививсе, єк жед на гівно? Гидуєш? На, тримай, це ж поперівка.

Хлопці вже заходили в ліс і звідти закричали кулеметнику:

— Лише хлопця!

Він крикнув у відповідь:

— Вже біжу!

Схопив кулемет, закинув на плече і побіг доганяти.

Юрій так і залишився стояти посеред осипника, тримаючи одною рукою штани, а іншою — яблуко з патроном, ледь стримуючи сльози.

Надвечір, пригнавши корову, Юрій наважився зізнатися, і крізь сльози розповів дєдьові про те, що сталося у лісі. Старий Петришкан сидів на лаві, чистив ножем якийсь чудернацький корінь. Був він високого зросту, з довгими пальцями та довгим волоссям з проділом. Вислухавши сина, він відклав свою клябуку [25] Клябука — палиця. , з якою не розлучався відтоді, як урвав сухожилля на дарабах, погладив малого по голові:

— Юрчику, най на тому ся стане, — сказав, усміхаючись своїми сірими очима.

По площі бігали бездомні пси, довкола стояли облуплені казарми; на фасадах, пофарбованих в темно-жовті кольори, з-під відпалої штукатурки виднілась кладка з червоної цегли. Над цими будівлями майорів червоно-жовто-синій прапор. Триколор. П’яний румунський офіцер кричав на Федора, аж слина йому летіла з рота. Знявши шкіряну рукавичку, щосили бив нею по байдужому кам’яному обличчю солдата, який стояв мовчки; тільки жовна ледь помітно ходили на його лиці. Федор не сподобався офіцеру-румуну, якому здавалось, наче гуцул якось не так дивиться на нього зі строю, — насмішкувато. Він спитав:

— Звідки ти? Федор відповів:

— З України.

Той розлютився ще більше і щосили зарепетував:

— Невірна відповідь! Нема ніякої України, а є одна велика Румунія!

Федор мовчав. Худий румун аж трусився від люті.

В обід, у курилці, до Пойдаша підійшов земляк:

— Федьо, я сьогодні вночі тікаю… Завтра зранку нас всіх відправляють на фронт.

Федор змовчав. Увечорі він лежав одягнений на своєму ліжку, чекаючи, коли всі в казармі заснуть; вдивлявся у стелю, часом заплющував очі й бачив її, Ялену. Спогади малювали яскраві картинки з храму у Конятині, на сінах в Киселицях. Після опівночі він зліз з ліжка і через вікно стрибнув у двір. Там під деревом чекав той земляк, що попередив про відправку частини на фронт. Вони привіталися, і коли той вже пішов, Федор зупинився.

— Федор, ти куди? — нервово зашипів земляк.

— У мене є ще тут борг, — спокійно відповів Пойдаш.

— Лише гет того румуна, най їде на свою війну, там йому совєти пір’ячко повискубуют, — ледь не зриваючись на крик, благав той.

— Я свої борге звек повертати самей, — сказав Федьо і пішов в бік будинку, де жив його кривдник.

— Дурень впертий! — прошепотів сам до себе «земляк» і,піднявшикоміршинелі,побігдопаркану.

У вікні одноповерхового будиночка, де квартирував румунський офіцер, горіло світло. Долітали ще якісь незрозумілі звуки, ніби грала музика. Федор, пригнувшись, підбіг до вікна; шелестіло пожовкле листя, що попадало з кількох найближчих дерев. Він притиснувся спиною до стіни і швидко зазирнув у помешкання. Вікно було більш як на половину закрите брудною фіранкою. У кімнаті на ліжку дрімав румун. Його ноги звісились набік, аж до підлоги. Підтяжки тримали на розмір більші, ніж належало б, формені галіфе; поруч валялися чоботи. Федор потягнувся рукою до кватирки. За мить вікно відкрилося, Федьо повільно заліз у приміщення. На патіфоні крутилася платівка, на столі лежав недороскладений пасьянс; поруч із розпечатаним конвертом з погашеною маркою, що на ній був король Міхай і гордий напис «Румунія», — якась світлина; майже допита пляшка коньяку і склянка з напоєм на денці стояли на краю стола; ще тут лежав портсигар і поруч — повна попільничка недопалків. Заїжджена платівка смішно повторювала один і той таки фрагмент мелодії: приспів якогось румунського шлягера. Федор відкрив портсигар, взяв звідти сигарету. Але, відкривши одна за одною шухляди, і ще раз глянувши на стіл, не знайшов ані запальнички, ані сірників, тож підійшов до натопленої груби, присів і підкурив від головешки з печі. Цієї миті румун сп’яну забубонів, наче сварився з кимось. Пойдаш стрімко озирнувся до нього, але, переконавшись, що румун і далі спить, сів поруч на стілець, що на ньому висів китель, затягнувся димом; перевірив уміст кишень; портмоне виявилося пусте, лише з якимсь дріб’язком. Тоді він розстібнув кобуру, дістав звідти револьвер. Прокрутивши заряджений барабан, прицілився в румуна, але за мить засунув пістолет в кишеню шинелі, нагнувся, зняв свої солдатські черевики з обмотками. Перевзувшись в офіцерські чоботи, він встав, взяв пляшку зі столу і, ковтнувши з неї коньяку, присів до кривдника на ліжко й гаркнув йому на вухо румунською: «Вставай, курво!». Той аж підскочив, і тут таки отримав пляшкою по голові. Федор зв’язав офіцера, засунувши йому до рота свої обмотки, встав, поправив платівку на патефоні, вистрибнув з вікна і поспіхом попрямував до паркану. Перелізши його, прошепотів сам до себе: «Невірна відповідь. Все! Відслужив! Доста з мене!». І побіг до лісу, що великою чорною плямою витягнувся вздовж частини.