Сергій Дячук - Біла ріка

Солдати засміялися, але їхній сміх вже не було чути через коляду.

— Вжей Пречиста Діва сена родила! Ой дай Бо! Вжей Сена родила, в лісі сховала! Ой дай Бо! Вжей невірні жиди сина шукали! Ой дай Бо! Вжей Сена шукали, лісе рубале! Ой дай Бо!

Проминуть свята, і всі ці довговолосі гуцули підуть до лісу й будуть стріляти у цих приблуд, які зневажають звичаї та закони їхніх предків, їхню віру, їхній край. Хтось із хлопчиків-колядників не втримався і вигукнув:

— Закрейтисе, курве! Свята закінчутсе і ме вас будемо колоте, мов свиней!

Солдати припинили сміятися. Їхній офіцер забіг у натовп і почав то одного, то іншого хапати за груди: «Кто это сказал!? Блядь, кто это сказал?» Люди з презирством і огидою дивилися на цього офіцера-совіта та продовжували колядувати. Той ще більше розлютився, зарепетував:

— Я вам покажу, вашу мать, свиней! Фашисти! Я вам покажу! — Раптом офіцер послизнувся на дорозі і впав, аж ноги задерлися. Малі, що були поруч, засміялись. Один із солдатів підбіг і допоміг офіцеру встати. Вдягнувши шапку, обтрусивши сніг із шинелі та прикуривши сигарету, він шкутильгав назад, до машини. Жадібно затягуючись димом, нервово бубонів:

— Гуцулы, от, блядь, дикари, я им покажу — мало не покажется!

Солдати вже не сміялися. Коляда з людьми зникла за поворотом, їй услід дивилися бійці та той офіцер.

Перед приходом других руських в смерекові гори румуни відступили з Буковини без бою. Тоді хлопці з «зеленого гаю» спалили румунське староство в Довгополі. Це мало ніби повідомити новимстарим господарям, що гуцули більше не знають ніякої влади над собою. В центрі села Довгополя озброєна «банда» стояла перед знищеним староством. Догорало… Вогонь освітлював їхні молоді й старі замислені обличчя.

Руський офіцер ходив згарищем на місці старої румунської адміністрації. Призначений новою владою війт, голова сільської ради, тупцював поруч. Трохи осторонь стояли біля студебекера солдати. Офіцер ліниво заматюкався:

— Блядь! И кто это сделал? — і сам таки відповів. — Румунские фашисты!

І сплюнувши, додав:

— Вот бляди!

Голова довго мовчав, але згодом усе ж таки наважився докинути п’ять копійок:

— Та ні, пане офіцер, це наші, з того боку, зробили. Вони за вільну Україну.

— А-а-а, украинские фашисты. Ну, ничего, мы им хвосты прижмем! — останні слова він вигукнув аж так голосно, що солдати біля машини розсміялися.

Вони, горяни, відвоювали колись усі ці землі у прадавніх смерекових лісів. Жити та ґаздувати тут могли тільки вони, гуцули. Чужі ж у всі часи були тут небажаними гостями. Але вітри історії зчинили бурю і в цьому закутку: старий світ господарів смерекових лісів був приречений! Гуцули цього ще не розуміли і відчайдушно пручалися.

В гори прийшли чужі, змінюючи все на свій лад. Другі совіти (або ж «руські») принесли з собою російські матюки і чорну пиятику, зруйнувавши прадавню етику спілкування у цих незайманих землях, коли найстарша людина зверталася на «Ви» навіть до найменшої дитини, і де навіть на весіллі була сувора міра горілки, котру можна випити, щоб не впиватися. Верховинці жили з Богом, бачили Його велич у довколишньому світі й Він щедро віддячував їм. Вони, старі гуцули, брали рівно стільки, скільки могли спожити, натомість ці чужі жили за своїми незрозумілими законами: вони розпочали промислову вирубку лісів, вони розбестили цей край, загнавши людей у колгоспи, позбавивши їх традиційного трибу життя, пообіцявши соціальну справедливість, на що багато хто купився. Було зґвалтовано цей незайманий духовний світ, і відповідь могла бути лише одна з двох — або йти в ліс, або скоритися і мовчки терпіти. Ті, що не спокусилися, пішли в ліс і чинили відчайдушний опір окупантам. Вони билися, як леви, вмирали горді й вільні на своїй землі, як і їхні предки. Ворог боявся їх, бо жорстокість їхня буде легендою, допоки стоять гори в смерекових лісах. Йо, вони були жорстокі, але в першу чергу гуцули жорстокі один до одного. А тут ці — чужі. Вороги називали їх «бандою», але у них була своя війна. Вони були на своїй землі, і правда була за ними. Для них це була війна проти чужих, котрі зневажають їхні древні звичаї та віру. Москалі переодягались під наших вояків, ґвалтували і вбивали, спалювали хати, і ніхто вже не йняв віри нікому. А партизани-гуцули продовжували свою безнадійну війну…

Коли у гори знову прийшли совіти, Федор записався у стрибки [27] Стрибки — «истребительные батальоны», сформовані частково з місцевого населення для боротьби з УПА. .