Примо Леви - Чи це людина

У нашому бараці селекція вже скінчилася, але в інших бараках вона триває, тому ми все ще зачинені всередині. А що тим часом привезли бідони з баландою, блоковий староста вирішує почати роздачу. Приречені одержать подвійну порцію. Я так і не дізнався, чи була це недоречно милосердна ініціатива блокових старост чи пряме розпорядження есесівців, але й справді у період двох-трьох днів (а іноді набагато довше), який минав між селекцією та вивезенням, обрані жертви у Моновіці-Аушвіці користувалися цим привілеєм.

Ціґлер підставляє миску, дістає звичайну порцію, але стоїть далі і чекає. «Чого тобі ще?» — питає блоковий староста; у нього не значиться, що Ціґлерові належить більша порція, він штурханом проганяє його, але Ціґлер вертається і жалібно скиглить: його картка точно пішла ліворуч, усі це бачили, хай староста добре подивиться — він має право на подвійний раціон. Одержавши його, він спокійно йде на нари їсти.

Тепер кожен ретельно вишкрябує ложкою дно своєї миски, щоб вибрати останні краплі баланди, і це породжує гучний металевий дзенькіт, який означає, що день скінчився. Поступово западає тиша, і тоді, зі своїх нар на третьому ярусі я бачу і чую, як голосно молиться старий Кун, начепивши шапку і шалено гойдаючи тулубом. Кун дякує Богові за те, що його не відібрали.

Кун не має розуму. Хіба Кун не бачить грека Беппо на сусідніх нарах — йому двадцять років, післязавтра він піде у газову камеру і знає про це, а тепер лежить собі, втупившись у лампочку, нічого не кажучи і нічого вже не думаючи? Хіба Кун не знає, що наступного разу буде його черга? Хіба Кун не розуміє, що того жахіття, яке сталося нині, ніколи більше не зможе зцілити жодна спокутна молитва, жодне прощення, жодне каяття провинних — цьому не зарадить ніщо з того, що може зробити людина?

Якби я був Богом, я б виплюнув Кунову молитву на землю.

Коли дощить, хотілося б мати змогу поплакати. Листопад місяць, дощ падає вже десять днів, і земля стала схожа на дно болота. Усе, що зроблене з дерева, пахне грибами.

Якби я міг ступити десять кроків ліворуч, там є навіс, я б сховався від дощу; мені було б досить мішка, щоб прикрити собі спину, або ж навіть сподівання, що я зможу висушитись біля вогню, чи навіть сухої ганчірки, щоб запхати під сорочку. Я міркую над цим, махаючи лопатою, і доходжу висновку, що у цей момент суха ганчірка справді могла б зробити мене щасливим.

Мокрішими за нас вже бути не можна; треба тільки намагатися якомога менше рухатися, а насамперед не робити інших рухів, ніж досі, щоб ще якась частина шкіри не ввійшла непотрібно в контакт з мокрим і холодним одягом.

Щастя ще, що нині нема вітру. Як не дивно, але чомусь весь час маєш враження, що нам щастить, що якась обставина, може, й дрібничкова, утримує нас на краю розпачу і дозволяє жити. Дощ іде, але вітру нема. А буває, що дощить і дме вітер; але ти знаєш, що нині ввечері тобі випаде додаткова порція баланди, тому нині ти теж якось можеш дотягти до вечора. А трапляється й гірше: коли дощ, і вітер, і звичний голод, і в такий момент думаєш, що якщо доведеться, якщо ти більше нічого не відчуєш у своєму серці, крім страждання й туги, — як це іноді буває, коли тобі здається, що ти на самому дні — якщо захочеш, у будь-яку мить можеш кинутися на електричну огорожу або під поїзд в русі, і тоді дощ припиниться.

Нині від самого ранку ми грузнемо в багні, розставивши ноги, не витягаючи стоп з двох ям, які утворились у в’язкому ґрунті, похитуючи клубами при кожному ударі заступа. Я стою посередині котловану, Краус і Клаузнер — на дні, а Ґунан наді мною, на рівні земної поверхні. Тільки Ґунан може озирнутися навколо і час від часу односкладовими словами попереджає Крауса, залежно від того, хто проходить дорогою, що треба наддати темпу або ж що можна перепочити. Клаузнер працює киркою, Краус перекидає лопатою землю мені, а я поступово перекидаю її Ґунанові, який зсипає її на купу збоку. Інші, мотаючись туди-сюди, возять цю землю тачками невідомо куди, і нас це не цікавить, бо нині світ наш обмежився до цієї ями з болотом.

Краус трохи не туди вдарив лопатою, шмат болота злетів угору і розплющився мені об коліна. Таке він робить не вперше, і, особливо ні на що не сподіваючись, я нагадую йому, щоб був уважніший; він угорець, німецьку розуміє дуже мало, а французької не знає взагалі. Він височенний, носить окуляри, у нього чудернацьке, дрібне, перекошене обличчя; сміється він якось по-дитячому, а сміється часто. Він працює занадто багато і занадто енергійно; він ще не навчився нашого потаємного мистецтва на всьому економити — на подихах, на рухах, навіть на думках. Він ще не знає, що краще дати себе побити, бо від побоїв рідко вмирають, а від виснаження таки вмирають, причому вмирають важко, а коли ти починаєш це розуміти, буває занадто пізно. Він ще думає… о, ні, бідолашний Краус не міркує раціонально, це все радше через ту тупу порядність дрібного службовця, яку він приніс сюди з собою, і тепер йому здається, що тут так само, як на волі, де працювати почесно і правильно, а ще вигідно, бо всі кажуть: що більше працюєш, то більше заробляєш і більше їси.