Примо Леви - Чи це людина

Бідолашний, дурний Краус. Якби він знав, що це неправда, що мені він зовсім не снився, що для мене він теж є ніхто, крім однієї короткої миті — він ніхто і ніщо, як все тут, окрім голоду всередині і холоду та дощу навколо.

Скільки місяців минуло від нашого прибуття в табір? А скільки від того часу, як мене виписали з Ка-Бе? А від дня іспиту з хімії? А від жовтневої селекції?

Ми з Альберто часто над цим замислюємось, і ще багато над чим. Коли нас сюди привезли, нас було дев’яносто шестеро — нас, італійців з ешелону номер сто сімдесят чотири тисячі; до жовтня дожило лише двадцять дев’ять з нас, а з них восьмеро пішли під селекцію. Тепер нас двадцять один, а зима тільки почалася. Скільки з нас доживе до нового року? А скільки дотягнуть до весни?

Нальотів не було вже багато тижнів; листопадовий дощ перетворився на сніг, а сніг вкрив руїни. Німці і поляки приходять на роботу в гумових чоботях, хутряних навушниках й утеплених комбінезонах, а англійські полонені — у чудових хутряних куртках. У нашому концтаборі пальта видали лише небагатьом привілейованим; ми — спеціалізована команда, яка, теоретично, працює тільки в приміщенні; тому нас залишили при літній формі одягу.

Ми — хіміки, тому працюємо з мішками фенілубета. Ми розчищали склад після перших нальотів у розпал літа; феніл-бета липнув нам під одягом до спітнілого тіла і роз’їдав його, мов проказа; шкіра великими обпеченими клаптями лущилася з наших облич. Тоді нальоти припинились, і ми занесли мішки назад на склад. Потім у склад влучила бомба, і ми сховали мішки у підвалі стиролового цеху. Тепер склад відремонтували, і треба позаносити мішки туди знов. Їдкий запах фенілу-бета просяк наш єдиний одяг і супроводжує нас день і ніч, мов тінь. Поки що переваги приналежності до хімічної команди обмежились ось до чого: інші отримали пальта, а ми ні; інші носять п’ятдесятикілограмові мішки з цементом, а ми — шістдесятикілограмові мішки з фенілом-бета. І що тут думати про іспит з хімії та про тодішні ілюзії? Влітку принаймні чотири рази ходили чутки про лабораторію доктора Паннвіца в корпусі 939 і що з-серед нас мають вибрати лаборантів-аналітиків для відділу полімеризації.

Тепер досить, тепер всьому кінець. Це останній акт — почалася зима, а з нею — наша остання битва. Нема більше сумнівів, що вона буде остання. В який би момент дня нам не траплялося прислухатися до голосу наших тіл, розпитати наші члени, відповідь завжди одна: сил нам не стане. Усе навколо нас говорить про розруху і кінець. Половина корпусу 939 — нагромадження покрученої бляхи і уламків тиньку; з величезних трубопроводів, де раніше гуркотіла нагріта пара, тепер аж до землі звисають потворні, товсті, мов стовпи, блакитні бурульки. Тепер у Буні тихо, а за сприятливого вітру, якщо прислухатись, чутно постійний глухий підземний гул — це наближається фронт. У концтабір прибуло триста в’язнів з Лодзького ґетто, яких німці вивезли перед наступом росіян; вони донесли аж до нас чутки про легендарну боротьбу у Варшавському ґетто і розповіли, як рік тому німці ліквідували концтабір у Любліні — поставили в кутах чотири кулемети і підпалили бараки; про це цивілізований світ не дізнається ніколи. А коли буде наша черга?

Нині вранці капо, як завжди, поділив нас на бригади. Десятеро з хлориду магнію підуть на хлорид магнію; і вони вирушають, човгаючи ногами, якомога повільніше, бо на хлориді магнію робота дуже важка — цілий день стояти аж по кісточки в крижаній солоній воді, яка роз’їдає взуття, одяг і шкіру. Капо хапає цеглину і кидає в них; вони незграбно ухиляються, але кроку не пришвидшують. Це вже майже звичай, так буває щоранку і не завжди означає, що капо хоче когось конкретно покарати.

Четверо тих, хто будує Scheisshaus, дістають призначення на свою роботу; і вони вирушають на будівництво нового нужника. Варто згадати, що відколи прибули ешелони з Лодзі та Трансільванії і наша кількість перевищила п’ятдесят гефтлінгів, невідомий німецький бюрократ, який відає такими речами, дав дозвіл на спорудження Zweiplatziges Kommandoscheisshaus , тобто двомісного нужника тільки для нашої команди. Така відзнака не залишила нас байдужими, бо зарахувала нашу команду до тих небагатьох команд, приналежністю до яких тут пишаються; проте цілком очевидно, що тепер нам бракуватиме найпростішого приводу, щоб піти з місця роботи і полагоджувати оборудки з цивільними. « Noblesse oblige» [64] Шляхетність зобов’язує ( франц. ). , — каже Анрі, який має іншу тятиву для свого лука.