Примо Леви - Чи це людина

Дванадцятеро йдуть на цеглу. П’ятеро — до майстра Дама. Двоє на цистерни. Скільки відсутніх? Відсутніх троє. Гомолка нині вранці пішов у Ка-Бе, Фаббро вчора помер, Франсуа перевели хтозна куди і хтозна чому. Усе сходиться; капо занотовує, він задоволений. Крім промінентів команди, залишаємося тільки ми, вісімнадцятеро з фенілу-бета. А ось і несподіванка.

Капо каже: «Нині вранці доктор Паннвіц повідомив Arbeitsdienst , що для лабораторії було відібрано трьох гефтлінгів. 169509, Брак’є; 175633, Кандель; 174517, Леві». — Якусь мить у вухах мені гуде, а Буна крутиться навколо мене. У команді 98 людей, з прізвищем Леві троє, але номер сто сімдесят чотири тисячі п’ятсот сімнадцять — це я, нема жодного сумніву. Я — один з трьох обраних.

Капо втуплюється у нас поглядом із заздрісним смішком. Бельгієць, румун та італієць — одне слово, троє Franzosen — французів.

Як так може бути, що у той рай, яким є лабораторія, вибрали якраз трьох «французів»?

Чимало товаришів вітають нас; перший з них — Альберто, з щирою радістю, без тіні заздрощів. Альберто не має нічого проти того щастя, яке мене спіткало, а навіть дуже з цього радий, і через дружні почуття, і тому, що й він матиме з цього користь — адже нас з ним вже пов’язують тісні узи домовленості, за якою кожен «організований» шматок ділиться на дві строго рівні частини. Він не має причин для заздрощів, бо працювати в лабораторії він ані не сподівався, ані не хотів. Кров у жилах мого нескореного друга Альберто вимагає свободи, він не хоче влаштовуватися на постійно — інстинкт тягне його куди інде, до інших рішень, до непередбаченого, несподіваного, нового. Альберто не шукає собі теплого місця — він, не вагаючись, обирає непевність і битви «вільної професії».

У кишені у мене картка з Arbeitsdienst , де значиться, що гефтлінг 174517, як спеціалізований робітник, має право на нову сорочку і труси, і його будуть голити щосереди.

Розтерзана Буна лежить під першим снігом, мовчазна й застигла, мов велетенський труп; щодня гавкають сирени повітряної тривоги; росіяни вже за вісімдесят кілометрів. Електростанція не працює, метанолових колон більше нема, три з чотирьох ацетиленових газометрів підірвані. У наш концтабір щодня безладно прибувають в’язні, «повернені» з таборів східної Польщі; меншість посилають на роботу, а більшість потрапляє у Біркенау, а звідти — у комин. Раціон скоротили ще більше. Ка-Бе переповнене, Е-гефтлінги принесли в табір скарлатину, дифтерію і висипний тиф.

Але гефтлінга 174 517 підвищили до посади спеціаліста, він дістав право на нову сорочку та труси і на гоління щосереди. Ніхто не може похвалитися тим, що розуміє німців.

Ми ввійшли в лабораторію, несміливі, недовірливі й дезорієнтовані, мов троє диких звірів, які пробрались у велике місто. Яка тут рівна і чиста підлога! Ця лабораторія дивовижним чином подібна до будь-якої іншої лабораторії. Три довгі робочі столи, на яких стоять сотні знайомих предметів. Скляний посуд сушиться в кутку, аналітична вага, сушильна піч, термостат Гепплера. Я відчуваю запах і здригаюся, немов мене вдарили батогом: це слабкий ароматичний запах лабораторії органічної хімії. На мить переді мною виник яскравий спогад — велика напівтемна зала в університеті, четвертий курс, м’яке травневе італійське повітря — і відразу ж щез.

Гер Ставіноґа призначає нам робочі місця. Ставіноґа — ще молодий напівполяк, напівнімець, з енергійним, а водночас смутним і втомленим обличчям. Він теж доктор, але не хімічних наук ( ne pas chercher à comprendre ), а мовознавства; проте якраз він завідує лабораторією. З нами він розмовляє неохоче, але незичливим не здається. Звертається до нас «месьє», це безглуздо і збиває з пантелику.

Температура в лабораторії просто чудова — термометр показує 24 градуси. Нехай нас поставлять мити скляний посуд, думаємо ми, або замітати підлогу, або переносити балони з воднем — будь-що, аби лиш залишатися в приміщенні, і для нас проблема зими буде вирішена. Зрештою, якщо поміркувати, проблему голоду теж буде неважко вирішити. Хіба вони будуть щодня обшукувати нас при виході? А навіть якщо так, то хіба обшукуватимуть щоразу, як ми попросимося в нужник? Очевидно, що ні. А тут є мило, є бензин, є спирт. Я пришию собі таємну кишеню на вивороті куртки і буду «комбінувати» з англійцем, що працює в майстерні і торгує бензином. Побачимо, яким суворим буде нагляд; але я в концтаборі вже рік і знаю, що якщо хтось хоче красти і добре постарається, нема такого нагляду і обшуків, які могли б йому в цьому перешкодити.