Примо Леви - Чи це людина

Щодо морального аспекту цієї нової ситуації, ми з Альберто мусили погодитися, що нема чим дуже пишатися; але як легко знайти собі виправдання! Зрештою, сам той факт, що є щось нове, про що можна поговорити, вже є неабияким здобутком.

Ми обговорюємо план придбати собі другу менашку, щоб використовувати на зміну першій, так що нам би вистачило однієї ходки у той віддалений куток фабрики, де тепер працює Лоренцо. Ми говоримо про Лоренцо, про те, як йому віддячити; пізніше, якщо повернемось додому — так, звичайно, ми зробимо для нього все, що зможемо; але який сенс говорити про це? і він, і ми добре знаємо, що додому ми навряд чи повернемось. Треба було б зробити щось тепер; ми б могли віддати його черевики на ремонт у шевську майстерню концтабору, де ремонт цей безплатний (це здається парадоксом, але офіційно у таборах знищення все безплатне). Альберто спробує; він товаришує з головним шевцем, може, вистачить кілька літрів баланди.

Говоримо про наші три найновіші оборудки і одностайно вболіваємо, що з очевидних причин професійної таємниці не можемо розповісти про них усім — дуже шкода, адже це значно підвищило б наш особистий престиж.

Автором першої є я. Я дізнався, що у старости блоку 44 скінчилися мітли, і вкрав одну мітлу на фабриці; поки що в цьому нема нічого надзвичайного. Трудність полягала у тому, як переправити мітлу в концтабір під час повернення, і я вирішив цю проблему способом, який вважаю новаторським: я відділив від віниччя держак мітли, розпиляв його навпіл, приніс усе це окремо в табір (два шматки держака я прив’язав до стегон під штанами) і там з’єднав усі частини разом, для чого мені довелося знайти шматок бляхи, молоток і цвяхи, щоб збити ці два шматки докупи. Операція ця зайняла лише чотири дні.

Замовник не тільки не скритикував мою мітлу, чого я боявся, бо це б зменшило її вартість, але й почав показувати її як цікавинку багатьом своїм друзям, які передали мені замовлення на ще дві мітли «такої ж моделі».

Але Альберто має в запасі ще дещо інше. Насамперед він підготував операцію «Напилок» і двічі успішно провернув її. Альберто йде на склад інструментів, просить напилок і вибирає досить великий. Комірник записує «напилок» біля його номера, і Альберто йде геть. Тоді передає напилок надійному цивільному (одному трієстинцю, неприторенному шахраю, хитрішому за диявола, який допомагає Альберто більше зі спортивного інтересу, ніж з корисливих чи людинолюбних міркувань), а той без труднощів вимінює на вільному ринку великий напилок на два малі тої самої або меншої вартості. Один напилок Альберто віддає на склад, а другий продає.

І врешті цими днями він завершив свій шедевр — сміливу, нову і напрочуд елегантну комбінацію. Варто сказати, що вже кілька тижнів Альберто виконує особливе завдання: вранці, прийшовши на фабрику, він отримує відро з кліщами, викрутками і кількома сотнями целулоїдних табличок різного кольору, які він повинен кріпити в певних місцях, щоб позначити численні довгі труби з холодною і гарячою водою, парою, стисненим повітрям, газом, пальним, вакуумом, які у всіх напрямах перетинають цех полімеризації. Крім того, треба сказати (здається, що це тут ні до чого; але хіба не в тому полягає вигадливість, щоб знайти або створити зв’язок між різними рівнями ідей, які на позір між собою не пов’язані?), що для нас, гефтлінгів, душ є процедурою дуже неприємною з багатьох причин (води мало і вона холодна або ж це просто окріп, роздягальні нема, рушників нема, мила нема, а під час вимушеної відсутності нас легко обікрасти). А що прийняття душу обов’язкове, блоковий староста потребує системи контролю, яка б дозволила йому застосовувати санкції до тих, хто його уникає: здебільшого на дверях стає його помічник і, мов Поліфем, мацає тих, хто виходить, щоб перевірити, чи він мокрий; мокрі дістають номерки, а сухі — п’ять ударів батогом. Наступного ранку хліб можна отримати, лише пред’явивши цей номерок.

Увага Альберто зосередилася на цих номерках. Загалом це всього лиш клапті паперу, які повертають вологими, пом’ятими і невпізнанними. Альберто добре знає німців, а всі блокові старости або німці, або німецького виховання: вони люблять порядок, систематичність, бюрократію; крім того, вони, хоч і задирливі та запальні грубіяни, живлять дитячу любов до блискучих і барвистих предметів.

Такі-от умови задачі, а ось її блискуче розв’язання. Альберто систематично цупив таблички того самого кольору; з кожної він вирізав три кружки (необхідний інструмент, коркове свердло, я організував йому з лабораторії); коли він уже мав двісті таких кружків, яких вистачало на блок, він пішов до блокового старости і запропонував йому свій «ексклюзив» за шалену суму десяти пайок хліба, які мали видавати йому поступово. Клієнт з ентузіазмом погодився, і тепер Альберто має у своєму розпорядженні чудовий модний товар, який може без вагань пропонувати всім баракам, причому різних кольорів для різних бараків (жоден блоковий староста не хоче, щоб його мали за скупого або ретрограда), а що найголовніше, він може не боятись конкурентів, бо тільки він має доступ до сировини. Хіба не чудово придумано?