Примо Леви - Чи це людина

Тому, схоже, доля, йдучи незвіданими стежками, вчинила так, що ми троє, предмет заздрощів для десяти тисяч приречених, цієї зими не зазнаємо ні холоду, ні голоду. Це означає велику ймовірність того, що ми серйозно не захворіємо, що нічого собі не відморозимо і не підпадемо під селекцію. У таких умовах люди, не такі досвідчені в концтабірних справах, як ми, могли б спокуситися надією на виживання і думкою про свободу. Але не ми — ми знаємо, як це буває; усе це — дар долі, яким треба насолоджуватись негайно і якомога інтенсивніше, а що буде завтра — невідомо. Досить першої розбитої склянки, першої помилки у вимірюванні, першої неуважності — і мене відішлють назад знемагати під снігом і вітром, аж поки я теж не буду готовий до крематорію. Зрештою, хто може знати, що буде, коли прийдуть росіяни?

А росіяни прийдуть. Земля день і ніч двигтить у нас під ногами; слабкий, приглушений гул артилерії вже безперервно відлунює у порожній тиші Буни. У повітрі зависла напруга, очікування розв’язки. Поляки вже не працюють, французи знову ходять з високо піднятою головою. Англійці підморгують нам і тайкома вітаються, склавши вказівним і середнім пальцем літеру V — і не завжди тайкома.

Але німці сліпі й глухі, вони зачинилися у своєму панцирі впертості і навмисного незнання. Вони знову призначили дату початку виробництва синтетичного каучуку — 1 лютого 1945 року. Вони споруджують бомбосховища і траншеї, ремонтують пошкодження, будують, воюють, командують, організовують і вбивають. Що ще їм робити? Вони ж німці — уся ця їхня діяльність ґрунтується не на тверезому розмислі, а випливає з їхньої природи та з долі, яку вони собі обрали. Інакше вони не можуть — якщо поранити тіло на порозі смерті, рана все одно починає рубцюватися, навіть якщо саме тіло наступного дня помре.

Тепер щоранку, формуючи бригади, капо викликає нас трьох, die drei Leute vom Labor , першими. Увечері і вранці ніщо мене не відрізняє від решти стада в таборі, зате вдень, на роботі, я сиджу у теплому приміщенні, ніхто мене не б’є; я краду і продаю мило та бензин, не надто ризикуючи, а може, мені навіть видадуть талон на шкіряне взуття. Крім того, хіба можна назвати роботою те, що я роблю? Робота — це штовхати вагони, носити кабелі, дробити каміння, копати землю, брати голими руками огидно крижане залізо. Натомість я цілий день сиджу з олівцем над зошитом, мені навіть дали книжку, щоб я згадав методи аналізу. У мене є шухляда, де я можу покласти шапку й рукавиці, а коли мені треба вийти, досить попередити гера Ставіноґу, який ніколи не заперечує і нічого не питає, коли я затримуюсь; у нього такий вигляд, ніби вся та руйнація навколо нас болить його фізично.

Товариші з команди мені заздрять, і цілком слушно — хіба я не можу вважати себе задоволеним? Але тільки-но вранці я тікаю від скаженого вітру і переступаю поріг лабораторії, як біля мене опиняється товариш усіх моментів перепочинку, перебування в Ка-бе, вихідних неділь — біль спогадів, і давня жорстока мука через те, що відчуваєш себе людиною, наскакує на мене, мов собака, у ту ж мить, коли прояснюється свідомість. Тоді я беру зошит та олівець і записую те, чого не вмію сказати нікому.

Крім того, там є жінки. Скільки місяців я вже не бачив жінки? У Буні ми нерідко бачили українських та польських робітниць, у штанях та шкіряних куртках, кремезних і грубих, як їхні чоловіки. Влітку вони були спітнілі й розпатлані, а взимку закутані в товстий одяг; вони працювали лопатами та кирками і жінками зовсім не здавалися.

Тут все по-іншому. Перед дівчатами з лабораторії ми всі троє охоче б крізь землю провалилися від сорому і ніяковості. Ми уявляємо свій вигляд — бачимо один одного, а іноді в чистій шибці нам трапляється спостерегти і своє відображення. Ми смішні й огидні. По понеділках череп наш цілком голий, а в суботу вкритий короткою брунатною цвіллю. Лиця у нас набряклі й жовті, постійно помережані порізами квапливого цирульника, а часто й синцями та задавненими виразками; у нас довгі, вузлуваті шиї, як в общипаних курей. Одежа наша неймовірно брудна, заляпана болотом, кров’ю і жиром; Канделеві штани сягають до середини литки, виставляючи напоказ кістляві, волохаті щиколотки; моя куртка звисає мені з плечей, як з дерев’яного вішака. Нас заїдають блохи, і нерідко ми безсоромно чухаємося; ми змушені ганебно часто проситися в нужник. Дерев’яні підошви наших черевиків, вкритих зашкарублими шарами багна і шмаровидла, зчиняють нестерпний галас.