Примо Леви - Чи це людина

Так от, між мною і Лоренцо нічого такого не було. Якщо взагалі є якийсь сенс у тому, щоб з’ясовувати причини, з яких саме я, серед тисяч інших мені подібних, зміг витримати випробування, я думаю, що саме Лоренцо я завдячую тим, що нині я живий; і не стільки через його матеріальну допомогу, скільки через те, що його присутність, те, як він дуже просто і легко чинив добро, нагадувало мені, що все ще десь, поза нашим світом, існує справедливий світ, світ, якому все ще властива чистота і цілісність, світ незіпсований і не дикий, світ, якому чужа ненависть і страх; щось, що важко описати, якась далека можливість добра, задля якої все ж варто жити.

Персонажі, описані на цих сторінках, не люди. Їхня людськість глибоко похована, або ж вони самі її поховали під кривдами зазнаними і завданими іншим. Злісні і тупі есесівці, капо, політичні в’язні, кримінальники, великі і малі проміненти, аж до безіменних гефтлінгів-рабів та всіх щаблів безумної ієрархії, що її виробили німці, — усіх їх парадоксальним чином об’єднує те саме внутрішнє запустіння.

Але Лоренцо був людиною; його людяність була чиста і незаплямована, він перебував поза цим світом заперечення. Завдяки Лоренцо мені трапилося не забути, що й я сам людина.

Усіма нашими силами ми боролися, аби лиш не настала зима. Ми чіплялися за всі теплі години, при кожному заході сонця намагалися втримати його в небі ще трохи, але все було марно. Вчора ввечері сонце безповоротно занурилось у плетиво з брудного туману, коминів і дротів, а нині вранці вже зима.

Ми знаємо, що це значить, бо ми були тут минулої зими, а інші дізнаються про це швидко. Це значить, що протягом цих місяців, від жовтня по квітень, семеро з десяти серед нас загинуть. Хто не загине, страждатиме хвилину за хвилиною, впродовж кожного дня, день за днем — від самого ранку ще до зорі аж до вечірньої роздачі баланди йому доведеться весь час тримати м’язи напруженими, стрибати з ноги на ногу, плескати себе руками під пахвами, щоб витримати холод. Йому доведеться продавати хліб, щоб купити рукавиці, і витрачати години сну, щоб полатати їх, коли вони подруться. Оскільки їсти просто неба буде неможливо, нам доведеться споживати їжу в бараці, навстоячки, маючи всього лиш п’ядь підлоги на кожного, адже сідати на нари заборонено. У всіх відкриються рани на руках, а щоб перев’язати їх, треба буде щовечора чекати годинами, стоячи під снігом і вітром.

Так само, як наш голод різниться від відчуття людини, яка пропустила обід, так і наш спосіб відчувати холод потребує особливої назви. Ми кажемо «голод», кажемо «втома», «страх», «біль», кажемо «зима», а все це інші речі. Це вільні слова, створені і вживані вільними людьми, які жили, радіючи і страждаючи, у своїх домівках. Якби табори існували довше, народилася б нова, сувора мова; саме в ній відчувається потреба, щоб пояснити, що значить працювати цілий день у вітряну погоду, при морозі, маючи на собі лише сорочку, труси, куртку і полотняні штани, відчуваючи у тілі слабкість і голод, усвідомлюючи, що кінець близько.

Нині вранці настала зима, настала тим самим способом, яким на наших очах зникає надія. Ми помітили це, коли вийшли з барака митися — зірок не було, темне і холодне повітря пахло снігом. Коли засвітало, і всі зібрались на аппельпляці, щоб іти на роботу, ніхто не мовив ні слова. Побачивши перші сніжинки, ми подумали, що якби минулого року о цій порі нам сказали, що ми пробудемо в концтаборі ще одну зиму, ми б пішли і кинулися на дроти під напругою; ми б і тепер це зробили, якби чинили логічно, якби не той безглуздий і потаємний залишок божевільної надії.

Бо зима означає ще щось інше.

Минулої весни німці спорудили на майданчику нашого концтабору два величезні намети. Протягом цілої теплої пори в кожному з них жило понад тисячу людей; тепер намети розібрали, і ці дві тисячі поверх норми запхали в наші бараки. Ми, бувалі в’язні, знаємо, що такий непорядок німцям не подобається і що невдовзі станеться щось, що скоротить наше число.

Відчувається наближення селекції. Selekcja : це гібридне слово, латинсько-польське, лунає раз, двічі, багато разів у розмовах різними мовами; спочатку його не помічаєш, потім воно привертає увагу, і врешті переслідує.

Нині вранці поляки заговорили про селекцію. Поляки першими дізнаються новини і здебільшого намагаються їх не поширювати, бо завжди може бути корисним знати те, чого не знають інші. Коли всі вже знатимуть, що селекція неминуча, ті незначні можливості втекти від неї (підкупити хлібом чи тютюном якогось лікаря або промінента; перейти в слушний момент з барака в Ка-Бе чи навпаки, щоб уникнути комісії) цілковито належатимуть їм.