Примо Леви - Чи це людина

Авжеж, авжеж, alta tanto , «така висока», а не molto alta , «дуже висока», наслідкове підрядне речення. І гори, коли дивитись на них здалеку… гори… ох, Піколо, Піколо, скажи щось, говори, не давай мені думати про мої гори, які виринали у напівтемряві сутінків, коли я вертався потягом з Мілана до Турина!

Годі, треба продовжувати, про такі речі думаєш, але не говориш. Піколо чекає, дивлячись на мене.

Я б віддав сьогоднішню баланду за те, щоб з’єднати non ne avevo alcuna з фіналом. Намагаюсь відтворити це через рими, заплющую очі, кусаю пальці; але все марно, далі — тиша. У голові мені танцюють інші рядки: «… la terra lagrimosa diede vento …» [56] Враз буря налетiла, шум здiйнявши ( там само, III, 133 ). — ні, це щось інше. Вже пізно, пізно, ми доходимо до кухні, треба закінчувати:

Затримую Піколо, конче необхідно, щоб він почув, він обов’язково мусить зрозуміти оце — come altrui piacque — «так Хтось велів» — поки ще не пізно, завтра він чи я можемо загинути або ніколи більше не побачитись, я мушу йому це сказати, пояснити все про Середньовіччя, роз’яснити цей такий природний для людини, необхідний, а все ж неочікуваний анахронізм, і ще дещо, щось грандіозне, що я сам лиш тепер збагнув у хвилинному осяянні — може, якраз у цьому криється причина нашої долі, нашого перебування нині тут…

Ми вже стоїмо в черзі по баланду, посеред брудної і обдертої юрми «юшконосів» з інших команд. За спиною в нас юрмляться ті, хто прийшов пізніше. « Kraut und Rüben ?» — « Kraut und Rüben». — Офіційно оголошують, що нині маємо юшку з капусти і ріпи: « Choux et navets» . — «Kaposzta és répak» .

Цілу весну прибували транспорти з Угорщини; кожен другий в’язень був угорець, і угорська стала другою, після їдишу, мовою концтабору.

У місяці серпні 1944 року ми, прибулі сюди п’ять місяців тому, вважалися вже старожилами. Як старожили, ми, члени команди 98, не здивувалися, що дані нам обіцянки і складений іспит з хімії не мали жодних наслідків — ми не здивувалися, ані не надто засмутилися; фактично всі ми певною мірою боялися змін — «Кожна зміна веде до гіршого», твердила одна з табірних приповідок. Загалом досвід вже безліч разів показував нам марність будь-яких передбачень — навіщо мучитися, передбачаючи майбутнє, якщо ніякий наш вчинок, ніяке слово не зможе його хоч мінімально змінити? Ми стали вже бувалими гефтлінгами — наша мудрість полягала в тому, щоб «не намагатись зрозуміти», не уявляти собі майбутнього, не терзатися, вгадуючи, як і коли все закінчиться, не ставити запитань ні іншим, ні собі.

Ми зберігали спогади про попереднє життя, але вони були туманними і далекими, а тому надзвичайно солодкими й смутними, якими є для кожного спогади про раннє дитинство і про все те, що скінчилося; і для кожного з нас момент прибуття в концтабір лежав у корені зовсім іншої вервечки спогадів, суворі ці спогади були близько і підтверджувались теперішнім досвідом, немов рани, які щодня відкриваються знов.

Принесені з фабрики новини про висадку союзників у Нормандії, про наступ росіян і про невдалий замах на Гітлера спричинили хвилі сподівань, бурхливі, але ефемерні. Кожен відчував, як з дня на день тануть його сили, як розчиняється воля до життя, як затуманюється розум; Нормандія і Росія були так далеко, а зима так близько; голод і розпач були такі конкретні, а все решта таке нереальне, що здавалось неможливим, що справді існує якийсь інший світ й інший час, крім цього нашого загрузлого в багні світу та нашого безплідного, застиглого часу, кінець якого ми вже були неспроможні собі уявити.

Для живих людей одиниці часу завжди мають певну вартість, яка є тим більшою, чим вищими є внутрішні ресурси того, хто його переживає; але для нас години, дні і місяці завжди занадто ліниво і повільно переливалися з майбутнього у минуле, мов нікчемна і нікому не потрібна матерія, якої ми намагалися якнайшвидше позбутися.

Час, коли яскраві, наповнені, неповторні дні минали один за одним, скінчився; перед нами, мов нездоланна перешкода, лежало сіре і нерозбірливе майбутнє. Для нас історія зупинилася.