Примо Леви - Чи це людина

Проте у серпні 1944 року почалися бомбардування Верхньої Сілезії, які тривали, нерегулярно припиняючись і знов відновлюючись, протягом цілого літа і осені аж до остаточної кризи.

Страхітливо злагоджена робота зі спорудження Буни різко зупинилась, а коли відновилась, то це були вже лиш судомні потуги, скажені і розрізнені. Дату початку виробництва синтетичного каучуку, яка у серпні вже здавалася близькою, поступово відкладали, і врешті німці взагалі перестали про це говорити.

Будівельні роботи припинилися; усі сили незліченного тлуму невільників були спрямовані на інші цілі, бунтівничі настрої та пасивна ворожість серед них зростали. Після кожного нальоту з’являлись нові руйнування, які треба було відбудувати; складне обладнання, яке ще кілька днів тому з таким трудом налагодили, довелося демонтувати і вивезти; нашвидкуруч споруджувалися бомбосховища і загородження, які, за іронією долі, при найближчому випробуванні виявлялися непридатними і зайвими.

Раніше ми думали, що будь-що краще, ніж монотонність одноманітних, невблаганно довгих днів, систематична і впорядкована безпросвітність спорудження Буни; але нам довелося змінити думку, коли Буна стала розпадатися, немов під ударом прокляття, яке поширилося і на нас. Ми мусили пітніти посеред пилюки і палаючих руїн, тремтіти, мов тварини, притиснувшись до землі, щоб уникнути люті літаків; у довгі і вітряні вечори польського літа ми поверталися у табір, розбиті втомою і висушені спрагою, і заставали його в сум’ятті — не було води, щоб напитися і помитися, не було баланди для порожніх шлунків, не було світла, щоб захистити шматок хліба одного від голоду другого і щоб вранці знайти взуття та одяг у темному, верескливому пеклі блоку.

У Буні скаженіли цивільні німці, охоплені шалом людини, яка прокидається після довгого сну про своє панування, бачить свій крах і не може зрозуміти його причин. Табірні райхсдойчі, включно з політичними, у пору небезпеки знов відчули поклик крові і землі. Це нове явище звело плетиво протистоянь і непорозумінь до його первісних елементів і по-новому поділило табір: політичні разом із зеленими трикутниками та есесівцями бачили — чи принаймні їм здавалося, що бачили — у кожному нашому обличчі насмішку реваншу і зловтішну радість помсти. У цьому вони були одностайні, і лютість їхня подвоїлася.

Жоден німець не міг забути, що ми були на іншому боці — на боці тих жахливих сіячів смерті, що борознили німецьке небо як господарі, недосяжні для загороджувального вогню, що трощили їхні споруди, перетворюючи обладнання на металобрухт, щоденно несучи руйнацію навіть у їхні домівки, раніше недоторканні домівки німецького народу.

А ми були вже занадто виснажені, щоб боятися по-справжньому. Ті нечисленні з нас, хто ще зберіг здоровий глузд і здатність судження, черпали з бомбардувань нову силу і надію; ті, кого голод ще не довів до безповоротної апатії, часто користувалися моментами загальної паніки і робили подвійно сміливі наскоки (адже крім прямої небезпеки від нальотів, крадіжки в умовах надзвичайного становища карались повішанням) на фабричну кухню та склади. Але більшість терпіла нову небезпеку і нові злигодні з незмінною байдужістю; то не була свідома покірність долі, а глуха закляклість приборканих побоями тварин, яким ці побої вже не завдають болю.

Для нас доступ у броньовані бомбосховища був заборонений. Коли земля починала тремтіти, ми очманіло і спотикаючись брели крізь їдку димову завісу аж до розлогих пустирищ, безплідних і брудних, які належали до території Буни; там ми нерухомо лежали один на одному, мов трупи, але відчуваючи миттєву насолоду від тимчасового спочинку тіл. Байдужими очима ми спостерігали, як навколо нас здіймаються стовпи диму і вогню; у перервах між вибухами, сповнених легкого погрозливого гудіння, відомого кожному європейцеві, ми підбирали зі сто разів стоптаної землі хирляві стебла цикорію чи ромашки і довго жували їх у тиші.

Після закінчення тривоги ми поверталися звідусіль на свої місця — німе, незліченне стадо, звикле до лютування людей та речей, — і знов бралися за свою звичайну, звично зненавиджену роботу, а тепер ще й явно марну і безглузду.

У цьому світі, що його з кожним днем дедалі глибше струшував дрож близького кінця, серед нових страхів і нових сподівань, в умовах періодичного посилення утисків, мені трапилося зустріти Лоренцо.

Історія моїх стосунків з Лоренцо водночас довга і коротка, проста і загадкова; це історія періоду і стану життя, що їх вже стерла наша теперішня реальність, і тому я не думаю, що її можна зрозуміти по-іншому, ніж так, як нині розуміють легенди і події найдревнішої історії.