Примо Леви - Чи це людина

Іспит іде добре. У міру того, як я це усвідомлюю, мені здається, ніби я росту. Тепер він мене питає, на яку тему я писав дипломну роботу. Мушу зробити натужне зусилля, щоб розбурхати ці такі далекі вервечки спогадів — це ніби пробувати згадати події з попереднього втілення.

Доля мене оберігає. Мої бідні старі «Вимірювання діелектричних сталих» дуже цікавлять цього білявого арійця, життю якого ніщо не загрожує; він питає, чи знаю я англійську, показує мені підручник Ґаттермана, і це теж неправдоподібний абсурд — тут, по цей бік колючого дроту знайшовся такий самий Ґаттерман, як той, з якого я вчився на четвертому курсі в Італії, вдома.

Іспит скінчився; збудження, яке підтримувало мене весь цей час, раптом зникло, і я тупо й апатично дивлюсь на білошкіру руку, яка незрозумілими значками записує мою долю на білому аркуші.

—  Los, ab ! [34] Пішов, марш! ( нім. ) — на сцену знову виходить Алекс, я тепер знов під його юрисдикцією. Він прощається з Паннвіцом, клацнувши підборами, а взамін дістає легкий порух повіками. Я на якусь мить погрузаю у пошуках належної формули прощання; але марно, німецькою я вмію сказати «їсти», «працювати», «красти», «вмирати»; також знаю, як німецькою буде сірчана кислота, атмосферний тиск і генератор коротких хвиль, але зовсім не знаю, як можна попрощатися з поважною особою.

І ось ми знову на сходах. Алекс перестрибує через приступки — черевики у нього шкіряні, бо він не єврей, він легконогий, мов демони зі Злих Торбин [35] Див . Данте. Пекло, XVIII . . Внизу він обертається й грізно дивиться на мене, а я тим часом спускаюсь незграбно й галасливо у тих своїх дерев’яних, величезних і розпарованих шкарбанах, чіпляючись за поручень, мов старий.

Іспит, схоже, пройшов добре, але розраховувати на це нерозумно. Я вже достатньо знаю концтабір, щоб розуміти, що ніколи не слід робити передбачень, особливо оптимістичних. Певним є лиш те, що день я провів не на роботі, а отже, нині вночі буду трохи менше голодний, а це користь конкретна і вже отримана.

Щоб повернутися в «буду», треба перейти через майданчик, захаращений стосами колод і металевих опор. Дорогу перегороджує сталевий трос лебідки, Алекс хапає його мимохідь, Donnerwetter [36] Хай йому біс! ( нім. ) , і тепер дивиться на свою руку, чорну від липкого мастила. Тим часом підійшов я; без ненависті чи знущання Алекс витирає об моє плече спочатку долоню, потім руку з тильної сторони — і він би немало здивувався, той невинний варвар Алекс, якби йому хтось сказав, що за цим його жестом я нині його суджу, його і Паннвіца і безліч таких, як він, великих і малих, в Аушвіці і деінде.

Ми ушістьох вишкрібали й чистили всередині вкопану у землю цистерну; денне світло доходило до нас тільки через невеликий вхідний люк. Була то розкішна робота, бо ніхто нас не пильнував; але було холодно й вогко. Іржава пилюка пекла нам під повіками й забивала горло та рот, залишаючи там свій схожий на кров присмак.

Мотузяна драбина, що звисала з люка, захиталась: хтось прийшов. Дойч погасив сигарету, Ґолднер розбудив Сіваджана; усі ми знов узялися енергійно шкребти дзвінку бляшану стінку.

Але то не був форайбайтер, а лиш Жан — Піколо нашої команди. Жан був студент з Ельзасу; він мав уже двадцять чотири роки, але був наймолодшим гефтлінгом хімічної команди. Тому йому й дісталась посада Піколо , тобто посильного-писаря, до обов’язків якого входить прибирання в бараці, роздача інструментів, миття казанків, реєстрація годин роботи команди.

Жан вільно розмовляв французькою та німецькою; тільки-но ми впізнали на найвищій приступці драбини його черевики, усі перестали шкрябати:

— Also, Pikolo, was gibt es Neues ? [37] Ну що там, Піколо, що нового? ( нім. )

—  Qu’est-ce qu’il y a comme soupe aujourd’hui ? [38] Що у нас сьогодні на перше? ( франц. )

…в якому настрої капо? А що там з тими двадцятьма п’ятьма батогами для Штерна? Яка погода надворі? Він читав газету? Чим пахло з кухні для цивільних? Котра година?

Жана в команді дуже любили. Треба знати, що посада Піколо перебуває на досить високому щаблі ієрархії промінентів: Піколо (якому, звичайно, не більше сімнадцяти років) не виконує фізичної праці, вільно розпоряджається залишками на дні казана і може цілий день сидіти біля печі; він має право на додаткову пайку і непогані шанси стати другом та повірником капо, від якого він офіційно отримує зношений одяг і взуття. А Жан був незвичайним Піколо. Він був хитрим і фізично сильним, а водночас лагідним і приязним; хоч він теж наполегливо й відважно провадив свою таємну індивідуальну боротьбу проти концтабору і проти смерті, проте не нехтував людськими стосунками з менш привілейованими товаришами; з іншого боку, він був настільки спритний і завзятий, що завоював собі довіру капо Алекса.