Марина Гримич - Падре Балтазар на прізвисько Тойво

Никитка й досі не знав напевне, чи була його баба Юстина Матір’ю Койотів чи ні. Однак місцеві індіянці такого сумніву не мали, і дуже її за це шанували і навіть побоювалися...

— То шо ви на то скажете, отче?

Падре Балтазар здригнувся, немов прокинувшись від спогадів.

— Про шо ви, Петре?

— Та про Марушку. Її і вправду точить хробак? А може, то біс в неї сі вчепив?

— Мо’ й біс, хто його зна’?

— То мо’ спробуєте вигнати біса з неї? — допитувався Петро.

— Мо’ й спробую, — механічно відповів «падре», думаючи про своє...

— Знаєте, падре, вона ж не завжди була такою. Направду. Вона ж учена, сі вчила в ґімназії і навіть на фельдшерку у Львові, по тому працювала в Стрию. Вона так хтіла їхати зо мнов до Бразилії, коли сі довідала що тут буде Нова Австрія, аж сі трусила! А тутка на початках все було добре, а по тому — враз! — і заслабла... — Петро завершив розмову пошепки, щоб його не чула Марушка.

Закінчивши зізнання, він відкашлявся і вдавано строгим голосом наказав племінниці:

— І аби отцю нагріла воду на ніч! Чула? Ти мені дивись!

Крихітка-Маврихітка і справді куховарила знаменито. Вона приходила у своєму білосніжному фартушку з відстовбурченою кишенькою, ставила на вогонь казанок і по черзі виймала, немов з бездонного колодязя, то жменьку квасолі, то цибулину, то картоплину, то морквину, і ще якусь місцеву городину. Вона вправно орудувала величезним ножем, січучи городину, а в кінці кидала в ту юшку якесь зіллячко, попередньо обнюхавши його, мов кішка. Бувало, як їй не подобався запах дикого зілля, вона клала його назад у кишеньку фартушка, а сама йшла до лісу і приходила звідти — то з грибом, то з якоюсь ягодою.

Сьорбаючи вранішню Марушчину каву або її обідню юшку, сидячи на високому порозі хатини і спостерігаючи, як вона замішує тісто на хліб, Никитці хотілося, щоб життя так тривало цілу вічність. І щоб обв’язково вона дивилася на нього, а точніше крізь нього, своїми немигаючими світло-голубими, майже прозорими очима. Кого вона йому нагадує?

За кілька днів отець Балтазар прогулявся з Петром Угриним по Новій Австрії. Хоч і розхвалював війт свою колонію, проте Никитку взяв жаль: як же тяжко працюють тут люди! Щоб розчистити ділянку від лісу, треба вкласти в сотні разів більше праці, ніж у Канаді. Фарму, де Никитка виріс, оточував ріденький, майже прозорий, гайок, деревця тоненькі, мов сірнички, коріння — при самій землі: поцюкав, поцюкав сокирою, а корінь — двадцять раз копнув — і витяг. А тут — нє. Ліс стоїть стіною. Деревина — моцна, мов залізо. Корчувати ліс — справа безнадійна. Чоловіки рубають дерева, а решта — випалюють вогнем і місяцями длубають, длубають пеньки і коріння!

Дійшли до поля, де кінь тягнув плуга.

— А видите, отче, шо ми маємо!

Никитка не міг збагнути, чим Петро так тішиться: перед ним постала звичайна його фармарському оку картина — оранка.

— І що ви маєте?

— Орну землицю!

Петро Угрин носився з тим клаптиком новоавстрійської орної землі, як з писаною торбою. У інших колоніях, — пояснив він згодом, — навіть і не пахне оранкою, все роблять вручну мотиками поміж пеньками заввишки в півлюдського зросту.

— У них ні воре сі [38] Ореться (діал.) — в деяких діалектах дуже часто додають приголосні (в, г) до слів, що починаються на о, ворати, вотець. , ні копає сі [39] Скопується. , но [40] А (діал.). так садять на спаленим лісі поміж тими пеньками і грубими колодами, котрі не згоріли, садят сі кокурудзу, а межи кокурудзою — чорну фасолю. А в нас — збіжжє росте! Ніде не росте — тіко в нас! Перший раз ворати — то дуже мучене. Коней запрягают і то, між тими коріннями ворют. Два коня впрягают у плуг. Хлоп іде ззаду, а плуг скаче по тих пеньках і коріннях і страшно нищит наших людей — уривают собі м’язи. Тєжко.

Никитка, що провів не один тиждень на корчуванні лісу на своїй фармі, поцікавився, як тут все відбувається.

Ліс тут рубають наприкінці вересня і дерево сохне до жовтня. На початку жовтня відтинають деревам гілки і лишають ще на тиждень сохнути. Після того розрубують стовбури і гілки на дрібніші кавалки, а через місяць, коли дерево знову підсохне, починають його палити.

— Палити? — здивувався Никитка. — Як то палити? У Канаді над кожним деревцем русини тремтят, щоб пішло на користь — чи то на удову, чи то грітися взимі.

— Та йой! Тут того дерева, хоч повісся! — сказав Петро Угрин. — Тут його вистарчає на все! І вседно багато сі лишає! То ми його палимо. А після того земля м’якусінька! І родить, як не в себе! А знаєте, отче, як горит земля, то аж сі трясе і гудит, як у пеклі! Страшно на те сі дивити! Тра’ швидко втікати, аби не згоріти!