Марина Гримич - Падре Балтазар на прізвисько Тойво

Лише під ранок до Никитки прийшов благодатний сон, а з ним і спокій.

Він прокинувся зненацька: підхопився з ліжка, відкрив ставні. Небо почало сіріти. Назовні повітря, немов кришталь, дзвеніло від ранкового співу тропічної пташви. Никитка кинувся до свого ліжка, аби побачити комашню, що їла його поїдом цілу ніч, або бодай її сліди. Однак сіно «мовчало». Воно іронічно посміхалося тисячами пахучих билинок, мовляв, яка комашня, Никитко, ти що — з п’єца впав? Тоді Никитка задер свою сорочку, щоб побачити сліди укусів, однак його тіло також було чистим.

Никитка зітхнув з полегшенням, повернувся до вікна, вдихнув на повні груди ароматне лісове повітря і став дослухатися до незвичної, як на його вухо, пташиної мелодії. Він згадав свою бабу Юстину, яка щоранку виходила з хати побродити в канадському буші [28] Гайок (укр.-кан., від англ bush). , а коли її питали, що вона там робить, відказувала: «Шукаю за птаським співом. Хоч би один пташок заспівав! Як у Старому краю! Ох тєжко ми, тяжко! Баную за Старим краєм!». Никитка, що виріс на прерійській фармі, не розумів, чого їй бракувало. От тепер він збагнув, слухаючи бразильський світанковий спів. Може, баба Юстина не ностальгувала б так тєжко за Старим краєм, якби мала змогу щоранку чути пташине різноголосся?

Уранці ліс виглядав зовсім інакше, ніж учора. Це вже був не монстр. Це був зачарований ліс з однієї з тих казок, які йому оповідала в дитинстві баба Юстина. Перед ним стояв зачарований ліс з фантастичними деревами, на яких цвіли величезні, ніколи не бачені ним квіти дивовижних кольорів. На старих гілках жили якісь рослини, які звисали додолу, вони також були обплетені екзотичними квітами. Фарби дражнили його око, що звикло до скупої канадської кольористики, вони були подібні до барв вишивальних ниток баби Юстини. Час від часу на тих гілках з’являлися фантастичні птахи, забарвлені в химерні кольори.

Никитка вдихнув на повні груди. Якийсь дивний приємний запах. Як із бабиюстининої казки. В Канаді таких запахів не було. В Канаді взагалі нічим не пахло.

Після жахливого дня, ні — після жахливого тижня, та й навіть не тижня, а року, відтоді, як він втік з Клондайку, а може ще з того часу, як накивав п’ятами з батькової фарми, — це був перший спокійний, майже райський ранок.

У Никитки на серці запанували мир і спокій. Він замріявся.

Так і здавалося, що зараз на онтійно лісовій стежині з’явиться чарівна істота жіночої статі з бабиюстининої казки — Кривенька Качечка, чи Царівна-Жаба чи Крихітка-Маврихітка — і скаже йому...

— Слава Йсу’! — зненацька почулося у нього за спиною.

Никитка схарапудився від несподіванки, обернувся і побачив її... Це була не Кривенька Качечка, не Царівна-Жаба. Це була Крихітка-Маврихітка.

«Ти — справжній друг, святий Николаю!» — подякував своєму патрону Никитка.

На голові Крихітки-Маврихітки була недбало зав’язана білосніжна хустка, з якої вибивалося золоте пасмо волосся. Баба Юстина, мама, сестри, інші жінки з канадських фармарських околиць носили хустки інакше: їх клали на голову, робили дві зморшки на кінцях чола, обкручували навколо шиї і зав’язували ззаду на потилиці. А тут хустку зав’язували назад, лишаючи шию і вуха відкритими. «Ох ця дівоча шия!» — мимоволі замилувався Никитка, небайдужий до дівочих принад. Обличчя Крихітки-Маврихітки не давалося до того, щоб визначити вік його власниці, спершу воно видалося йому дуже юним, майже підлітковим, однак за мить він помітив складочки на переніссі і «гусячі лапки» довкруж очей; це свідчило, що вона вже пізнала життя і, здається, воно з нею не панькалося. Ковзнувши поглядом по її поставі, він відразу ж помітив, що гудзики на блузці застебнуті похапцем, і не на ті петельки. Крихітка-Маврихітка була боса, однак ноги не були сухі й порепані, як у жінок з його фармарської округи, а м’якенькі й рожеві.

— Слава навіки... — поволі відказав Никитка, відверто роздивлячись Крихітку-Маврихітку, намагаючись своїм безпардонним поглядом примусити її зашарітися або ж спровокувати на кокетство.

Але їй до всього було байдуже: вона дивилася на Никитку якимось прозорим поглядом, приблизно таким, з яким його баба Юстина блукала по бушу в ностальгійному пошуку пташок.

— Чия ти? — спитав Никитка Крихітку-Маврихітку.

— Я — Марушка, Петро Угрин мій вуйко. Цей тиждень мене поставили вашою варилихою [29] Кухаркою (діал.). .

— Ким-ким?

— Варити вам обіди.

— Тіко тиждень? А що буде по тому? Помру з голоду? — спробував пожартувати Никитка.