Марина Гримич - Падре Балтазар на прізвисько Тойво

Однак вроджена кмітливість і спостережливість переконала Никитку в тому, що він обрав правильну стратегію. Фармарі мовчали, бо були ошелешені новиною. Насправді вони йому повірили! Лиш не відразу отямились.

Першими оживилися жінки. Вони почали радісно перешіптуватися, хреститися і штурхати попід боки своїх чоловіків. Ті перезирнулися і за якийсь час кивнули одне одному.

— То шо? — спитав ґаушо нетерпляче. Так само нетерпляче переминався під ним з ноги на ногу його кінь. — Ваш?

— Наш... — промовив вусань.

Фазендейро перекинулися словами поміж собою своєю мовою, а тоді звернулися до дядьків з шаблюками:

— То беріт його собі, тіко коня віддайте!

«Ти диви! — подумав Никитка. — Як файно брешуть по-наському!» — і з сумом подивився услід своєму Бадді, в якого закохався з першого погляду.

— То як вас кличут, отче? — нарешті насмілився спитати вусань, коли побачив, що Никитка вже вгамував голод вареною чорною квасолею, розігрітою в казанку, що висів над вогнищем.

Той на мить замислився, а тоді випалив перше, що спало йому на думку:

— Балтазар!

— Я-а-к? — насторожено перепитав вусань і перезирнувся з іншими чоловіками.

— Отець Балтазар, — на цей раз без ентузіазму промимрив Никитка.

Чоловіки насупилися.

— І чого це раптом — «Балтазар»? — нарешті озвався один із них.

Никитка замислився. «Чого-чого!» — не міг же він їм зізнатися, що так звали одного падре з Риму, який плив з ним на кораблі до Бразилії. Той балакав по-польськи, тож вони з Никиткою могли сяк-так порозумітися. Никитка за своє життя зустрічав не так багато святих отців, щоб уявити, як мав би зватися отець зі Старого краю, що прибув до Бразилії відкривати нову парафію для своїх земляків. Може, треба було прикинутися Іваном Гавом? Його Никитка бачив двічі в житті: окрім того випадку, коли отця притягли до них на фарму індіяни, він відвідав їх ще раз, коли «одним махом» охрестив усіх дітей в їхній околиці — від новонароджених до підлітків. Але «Іван Гав» звучало якось непрезентабельно. А Никитці треба було мати авторитетний вигляд. Щоправда, він знав ще одного священика — православного батюшку Анікія, якого прислали сусідам-буковинцям з Росії. Той народився в Рязані, тому так по-чудернацькому цвенькав! Але «Анікій» звучало ще більш комічно, ніж «Гав», і ще менше асоціювалося з серйозною місією, з якою приїхав молодий, але амбітний священик з Галичини аж до Бразилії (Никитка вже встиг зростися з цим образом) з серйозними намірами відкрити парафію в далекій колонії, куди навіть пошта не доходить. Тож «Анікій» — це теж не те. Хто ж іще міг би бути? Ага, фазер Джо з Доусон-сіті! Так той і на священика не був подібний: принаймні з пістолем він ніколи не розлучався. Довготелесий, сухий, сутулий, ідеально виголений, в окулярах зі скрученого дроту і дерев’яним хрестом в руках, він служив у маленькій дерев’яній капличці, намагаючись навернути золотошукачів на Божу стезю. На його хресті було вирізьблене ним самим розп’яття, але чомусь Ісус Христос більше скидався на бородатого старателя, ніж на самого себе. «Фазер Джо» — також відпадало. Тож із усіх знайомих Никитці священиків лишався «падре Балтазар».

Що ж, судячи з першої реакції фармарів, Никитка дав маху з «Балтазаром». Не може священик зі Старого краю так зватися. Доведеться викручуватися.

Природна кмітливість і на цей раз не підвела Никитку:

— Взагалі-то я... той-во... — Никита, але коли я їхав до Бразилії, то мені, той-во, єпископ дав нове ймення, щоб, знаєте, той-во, пасувало до Бразилії... Шоби все було, той-во, як має бути.

Чоловіків це переконало. Вони схвально закивали головами:

— Мудро!

— А де ваша ряса, отче? — спитала жіночка, подаючи йому балабушки.

Ця відповідь Никитці далася трохи легше, ніж попередня:

— Якби ви, діти мої, знали, як я до вас добирався, через що мені довелося пройти!.. Мою валізку поцупили ще в Паранаґві [11] Паранаґва — портове містечко в нинішньому штаті Парана, куди привозили чорних рабів, а згодом іммігрантів з Європи. три тижні тому...

За тим, як підскочили брови у чоловіків і сховалися під капелюхами, він зрозумів, що ляпнув щось не те. Що саме їх зачепило? Може, «діти мої»? І справді, всі ті чоловіки йому годилися в батьки, а він їх обізвав дітьми! «Але я маю право називати своїх парафіян, як хочу», — заспокоював себе Никитка, цілком освоївшись з роллю святого отця.

— Отче, а коли буде перша служба Божа? — поцікавилася ще одна жіночка.