Марина Гримич - Падре Балтазар на прізвисько Тойво

«Ну, от і все! Тепер мені вже точно гаплик!».

Никитка заплющив очі і почав промовляти слова призабутої молитви, якої його ще в дитинстві навчила баба Юстина. Це все, на що він був здатен перед лицем смерті.

Никитчине тіло напружилося в очікуванні того, що ті дивні криві шаблюки порубають його — знесиленого, зневіреного, одинокого в цьому великому безжальному бразилійському світі — на шматки, які потім засмажать і віддадуть диким ботокудам [6] Ботокуди — племена лісових індіянців у Бразилії. ... Таких історій він удосталь наслухався, мандруючи кораблем до Бразилії! Краще б він зогнив у борговій ямі в Клондайку!

Він молився і молився бабиною молитвою, але смерть усе барилася.

Никитка розплющив одне око, щоб підглянути, що ж діється навкруги. Два чоловічі обличчя загрозливо нахилилися до нього майже впритул, неначе прислухаючись до його молитви. Никитка від переляку міцно зажмурився і заходився молитись іще ревніше, тепер уже вголос. Баба Юстина казала, що дідівська молитва, привезена зі Старого краю, має більшу силу, ніж чужинська, англіцька [7] Англійська (укр.-кан. говірка) .

— Най би мене грім побив, та він вогорит по-наському! [8] Говорить по-нашому: в укр.-кан. та укр.-браз. говірках, привезених з батьківщини першою аграрною хвилею еміграції, слово «говорити» вимовляли (і ще досі подекуди вимовляють), як «вогорити». — почув він над самим своїм вухом грубий чоловічий голос.

Никитка завмер і обережно розплющив очі: чоловіки вже не мали загрозливого вигляду, натомість стояли чи то розгублені, чи то здивовані. Він зрозумів, що потрапив до своїх. Баба Юстина колись розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина — до Бразилії. Отже, це його земляки по Старому краю! [9] Так у Канаді і зрідка в Бразилії називали батьківщину, з якої приїхали вони чи їхні предки.

«Невже святий Николай таки почув мене?», — подумав Никитка.

Він знову звівся й одразу зойкнув, відчувши гострий біль у ребрах. Його оточив гурт людей у кілька кіл. Перше коло складалося з чоловіків, подібних поміж собою через крислаті капелюхи, щетинисті засмаглі обличчя і дивні шаблюки. З-за спин чоловіків визирали жінки у хустках, таких самих, як у його баби Юстини. А з-за жіночих спідниць і чоловічих штанів визирали замурзані дитячі личка з зацікавленими очиськами.

Никитка майже заспокоївся. Фармарі не виявляли ознак агресії.

Однак розслабитися йому не вдалося: озирнувшись, він побачив своїх переслідувачів. Ті чомусь також не поспішали його вбивати і здирати з нього шкуру. Вони очікувально дивилися на засмаглих дядьків з шаблюками, неначе чекаючи їхнього вироку.

— То шо? — спитав один з фазендейро бабиною мовою, лиш дуже покаліченою [10] «Покалічена мова» — усталений термін в укр.-кан., укр.-браз. говірках на позначення укр.-англ. чи укр.-португ. суржиків. .

— Наче подібний до наського, — сказав дядько з чорними вусами і додав: — Зара’ перевір’ю.

І вже до Никитки суворо:

— Ти мені дивись! Ти хто такий?

Никитка роззирнувся навкруги. Треба було рятувати свою душу. Він набрав повні груди повітря, як це завжди робив перед тим, як вимовити чергову тираду правдоподібної брехні і... знову голосно зойкнув від гострого болю у ребрах. І то зіграло йому на руку, бо допомогло скорчити жалісну міну.

— Ти хто? — повторив запитання вусань загрозливим тоном.

— Я — той-во... — Никитка затнувся і замислився, однак лише на мить. — Я — той-во... Ваш отець... Ну... священик значить...

У відповідь — нуль реакції. Никитка про всяк випадок уточнив:

— Ну, падре значить. Я прибув зі Старого краю, аби... той-во... заснувати у вас парафію... аби ви — (тут у нього перед очима постав отець Іван Гав), — аби... той-во... аби ви, заблудлі овечки, не вгрузли в болоті безвір’я — (на цій фразі Никитку переповнило натхнення), — а повернули свої лиця і серця до Бога нашого Ісуса Христа!

Останні слова Никитка промовив з таким пафосом, що не повірити йому було неможливо. Принаймні він сам собі повірив.

Тут, за Никитчиними передбаченнями, всі мали кинутися йому в ноги, як це було колись, коли на їхню фарму індіяни притягли отця Івана Гава, якого знайшли напівживого в каньйоні. Наші канадсько-українські фармарі відразу повірили йому, дарма що він ще менше походив на отця, ніж зараз Никитка. А ці... А тут ніхто навіть не поворухнувся. Запала загрозлива мовчанка.

Пауза затяглася, і Никитка полохливо озирнувся. Невже він втрапив пальцем в небо? Невже він переборщив зі своїм театром? А раптом у них уже є отець і десь тут стоїть поміж дядьків і саркастично вислуховує Никитчину побрехеньку?