Марина Гримич - Падре Балтазар на прізвисько Тойво

Никитка перестав жувати. Ось про це він якось не подумав.

— Гм-гм, — відкашлявся «отець Балтазар» і випалив: — На Паску!

Знову зависла загрозлива тиша.

— Як то на Паску, коли ще й Різдва не було! — обурилася жіночка, що подавала балабушки з якимись дивним смаком і дивною назвою «мандюшники» [12] Мандюшники — кльоцки з манжохи, що є укр.-браз. говірковою назвою маніоки. .

«От халепа! — подумав Никитка. — І що його робити?».

— Спершу, той-во, тра’ церкву збудувати... — невпевнено сказав він.

Чоловіки перезирнулися, а жінки за їхніми плечима про щось перемовлялися. Нарешті одна вийшла наперед і випалила безстрашно:

— Отче, ви собі як хочете, але в неділю має бути служба Божа! Як у людей! Ми стільки часу були без отця, тож тепер не будемо терпіти!

Никитка відразу втратив апетит.

— Який у нас сьогодні день? — пробелькотів він.

— Понеділок.

Никитка окинув приреченим поглядом селян. Ті очікувально свердлили його очима.

— То шо з вами поробиш? — промовив він знічено. — В неділю — так в неділю!

«Святий Николаю, ну ти й вигадник!», — звернувся він подумки до свого рятівника.

Отця Балтазара з великими почестями вели до Нової Австрії. «З великими почестями» — це значить, що він плентався, покульгуючи і тримаючись за пошкоджений бік, а його супроводжувала процесія фармарів з кривими шаблюками і дерев’яними граблями за спинами, а попереду бігли, галасуючи «Отець, отець приїхали зі Старого краю!», босі діти.

У дорозі з’ясувалося, що Нова Австрія — це «кольонія», а «кольонія» — це село. Никитка не знав, що таке село, адже він виростав у Канаді, спершу на каубойському ранчо, а згодом — на фармі [13] Фермі (укр.-кан., з англ.). , але баба Юстина йому казала, що село — це таке, якби всі фарми зменшити за розмірами в десять раз, звезти докупи і вилаштувати у вуличку, таку, як у їхньому тауні [14] Містечко (укр.-кан., з англ.). при залізничній станції, куди вони звозять на елевейтор [15] Елеватор (укр.-кан., з англ.). зерно, і де відбувається щорічний кінський базар-аукціон.

Так само Никитка з’ясував, що криві шаблюки, які він спершу прийняв за холодну зброю, — то насправді були фармарські знаряддя праці, що звалися «фойси» [16] Знаряддя праці в Південній Бразилії — щось середнє між косами і мачете. . Ними селяни фойсували [17] Косили (укр.-браз., з португ.). в полі траву, кущі і навіть трощу.

Поле, або як його тут називали, «роси» [18] Росами називають поля, розташовані поза сільськими осідками. , куди приземлився Никитка зі своїм Бадді, було громадським. Йому пояснили, що коли мешканці Нової Австрії задумували, як їм найкраще вижити в непрохідних жунґлях [19] Джунглях. , куди їх закинула доля, то вони обрали інакший шлях, ніж усі інші європейські іммігранти в Бразилії. Вони вирішили не одноосібно боротися з ворожою природою, а гуртом. Тому й зробили громадське поле, і поки їхні земляки з сусідніх кольоній все ще живуть на позиченому, — вони вже можуть собі дозволити давати в борг.

У лісі, що кишів дикими звірами, отруйними зміями, комахами і ботокудами, обробити таке поле гуртом було легше, ніж самому. Толокою вони будували хати, ділили мисливську здобич, яку новоавстрійські чоловіки також гуртом впольовували. Гуртом тут грали перші весілля і сумували за Старим краєм. Це їм допомагало не впадати у відчай, як іншим своїм землякам з русинських колоній, які заглушували ностальгію у бодезі [20] Корчмі (укр.-браз.). , чоловіки спивалися, жінки йшли продавати своє тіло в містечка, діти росли, як трава при дорозі... Звичайно, в поштивій Новій Австрії такого не було, але й туди часом заповзала підла зміюка зневіри, і тоді члени громади вирішили гуртом написати листа єпископу в Старий край, аби він прислав священика, який оберне хаос на порядок, і в зранених, зневірених душах іммігрантів посіє зерно християнської моралі, смиренності та надії.

І Бог почув їхні молитви! Хвала єпископу, що таки прислав до них священика!..

Никитці здавалося, що він задихається, що йому не вистачає простору, на нього тиснув ліс, що стіною стояв обабіч дороги, його страхала вузька стежка, яка гадюкою звивалася поміж крутими схилами ярів, то стрімко збігаючи вгору на вершину пагорба, то зненацька обриваючись донизу. Його мучила волога задуха: все тіло свербіло від бруду, перемішаного з власними потом. Він згадував благодатну сухість прерій, де виріс серед безкрайого простору, під великим сферичним небом... Більш за все у світі йому хотілося цієї миті опинитися серед канадської зими і трохи охолонути від нестерпного бразильського сонця, пірнувши з головою в кучугуру рипучого снігу...