Марина Гримич - Падре Балтазар на прізвисько Тойво

— А чому вона така дивна? — спитав отець Балтазар.

— Таке сі трапляє, отче. Грамотні люде називают це «ностальжія». Хороба така. Соудаде по-бразилянському [32] Українці Бразилії називають місцеву португальську мову «бразилянською». , — коли людина не може звикнути до нового місця. Все їй осоружне, ніщо не тішить. Так сі стало з нашов Марушков. Ми її питаємо: «Що тобі, Марушко?», а вона у відповідь: «Хробак душу точить!». І все тут! Їй не вірут [33] Не вірять (гал.). , сміют сі або сі гнівают, кажут, що вона просто не хоче робити, тому й корчит з себе слабу. А я їй вір’ю. Знаєте, отче, що часами зі мнов сі діє: вовком би завив!

Никитка знав про ностальжію. Ні, не з власного досвіду. Діти іммігрантів не ностальгують. А от їхні батьки...

...Почалося все з того, що в його родині помітили, що як тільки в їхній околиці з’являлися койоти і починали вити, баба Юстина виходила з хати, неначе «до вітру». Ніхто на то не зважав, пояснювали це «припадковістю», збігом обставин, і лише гукали їй вслід: «Бабо, не полякайте койотів!». Та й усе.

Але кілька років по тому Никитка дізнався, що насправді не все так просто було з бабою Юстиною. Про це він довідався від Джона, з яким ходив у вайлдернес [34] Дика природа (з англ wilderness). . Джон — то старий індіянин, який з сім’єю кочував з місця на місце. Тоді він п’ятнадцятирічному підлітку видавався дуже старим, бо мав аж дев’ятеро дітей, але тепер, з погляду свого двадцятип’ятилітнього віку Никитка припускав, що тому тоді було не більше тридцяти п’яти років. Джон учив русинського хлопця як трапувати [35] Вид полювання за допомогою пасток (укр.-кан. від англ trap — капкан). і хантувати [36] Полювати (укр.-кан., від англ. hunt). , як виробляти собі мокасини, і як прожити в буші тиждень без запасів їжі.

Одного разу Джон отаборився неподалік від фарми Никитчиного батька. Никитка ув’язався за ним: мовляв, візьми мене з собою пожити у вайлдернесі кілька днів! Джон не заперечував. Він любив Никитку. І взяв з собою трапувати маскретів [37] Ондатра (укр.-кан., від англ. muscrat). .

Була рання осінь, вони сиділи біля вогню, і Джон навчив Никитку здирати шкурку з пійманого в капкан маскрета, виймати нутрощі, настромлювати на патичок і пекти на вогні. Джон пік на патичках маскретів, по одному — на кожного члена родини, включно з Никиткою.

Коли всі його дев’ятеро дітей з жінкою поїли і полягали спати у шатрі, Джон із Никиткою ще довго сиділи біля вогню, бесідуючи про життя в вайлдернесі. Аж тут озвалися койоти. Завили багатоголосим хором. Поміж голосів вирізнявся один, що, здавалося, належав одинакові, він звучав не в хорі, а неначе перегукувався з ним.

Никитці стало моторошно: коли чуєш цю тварину зі своєї теплої захищеної хатини, то він звучить інакше: просто як голос дикої природи. А тут, серед лісу, під відкритим небом, волосся ворушиться на голові.

— Часом не обмочився? — пожартував Джон, побачивши, як хлопчина зіщулився, закутавшись з головою у ковдру.

Никитка мовчав.

— А чого тобі їх боятися? — здивувався старий індіянин. — Та ж з ними там Мати Койотів. Хіба не чуєш її голос? Ачи насміляться вони зачепити тебе — онука Койотячої мами?

Никитка не зрозумів, про що йдеться. Перше, що йому спало на думку — це те, що, можливо, Джон хоче його посвятити в індіянський клан койотів, до якого сам належав. Никитка мріяв про це з дитинства. Індіянці так часом робили з білими, щоправда, це посвячення було не зовсім справжнє, це була більш символічна акція, акт дружби або побратимства між індіянцем і білим, які провели багато часу в дикій природі, разом полювали, спали в одному наметі, сьорбали з одного казанка. З підлітковою несерйозністю Никитка пропустив фразу про Матір Койотів повз вуха.

Однак Джон помітив, що малий його не зрозумів:

— Ти що не знав, що твоя баба Юстина — Мати ко­йотів?

Никитка збентежився:

— Що ти таке мелеш, Джоне?

— Та всі койоти в окрузі слухаються її! Хіба не чуєш?

Здаля знову почулося сильне завивання койота-одинака. Никитка збагнув, що цей звук йому дуже добре знайомий. Він часто його чув під хатою.

— То — вона, — пояснив Джон. — Вона має необмежену владу над койотами. Вони її слухають, як свою Маму...

Коли Никитка, після повернення з полювання, спробував заговорити про це з бабою Юстиною, вона відхрещувалася, як могла:

— Господь з тобою, синку! Яка з мене Койотяча мама? Те, що я вмію по-койотячи, — то тут Джон не бреше. Я й ніколи не ховалася від вас. Синку, то я так плачу за Старим краєм!.. Туга, синку, туга...