Марина Гримич - Падре Балтазар на прізвисько Тойво

«Ну що ж, — подумалося йому. — Може, воно і на краще».

—...Господи помилуй, господи помилуй, господи помилуй, спаси і сохрани! — затягнув він своїм голосом, на який покладав великі надії.

Никитку Бог обдарував глибоким і чистим басом. Баба Юстина казала: «Маєш синку файний голос — теплий і лискучий, як хутро бобра!».

Никитка уявив собі, як побігли мурашки по спинах парафіян від бобриного хутра його голосу.

Вони знову затягли:

— Амінь!

— В мирі Господові помолимся!

— Господи помилуй!

На цьому Никитчині знання святої літургії закінчувалися. І йому, вже вкотре за своє коротке життя, не залишалося нічого іншого, як імпровізувати.

Він заплющив очі і уявив перед собою батюшку Анікія з православної церкви в Спіріт Рівері, якого вони з хлопцями любили пародіювати. Католики-галичани в Канаді часто підсміювалися над буковинцями-православними, через їхню «забитість». Буковинці були більш консервативні від галичан, довше носили свої кожухи і яскравий старокрайовий одяг, за який англіки дражнили їх індіянами. І церква у буковинців була розцяцькована, і попи в них були смішні. Узяти хоча б батюшку Анікія. Його прислали темним буковинцям аж із якоїсь Рязані, а ті тішилися цим, як жид цвочком [47] Галицьке прислів’я. .

Хоча, якщо розібратися, не такий вже він був і поганий, той Анікій. Приїхав зі своєю матушкою і двома рябими доньками на край світу, «аби віра не пропала серед православного люду», жив у суворому північному кліматі разом зі своїми парафіянами, ділив з ними радість і нужду, і ніколи не проганяв галичан зі своєї церкви, навіть коли дурні галицькі дітиська хихотіли з його химерної вимови.

Никитка, тобто тепер уже отець Балтазар напружив пам’ять і видав своїм парафіянам свою версію літургії, хаотично нанизуючи всі ті незрозумілі слова і вирази, які колись чув від батюшки Анікія:

— Вознесеніє Господнє, алілуя, преподобіє великосущне, помилуй нас грішних! Защити і сохрани прелюбодєяніє благонасущне і неотразиме! Зійди на землю грішну благовоніє внутріутробне і усипи нас благоразумієм непрікосновенним! Іскупи нас, человєкомудріє і озарєніє! Амінь! Амінь! Амінь!

У церкві, тобто хаті запанувала могильна тиша, яка пройняла Никитку морозом. Одне з двох: або вони не розуміли анікінську мову, або ж вони зрозуміли, що цей молодик, що видає себе за отця, їх просто дурить.

І тут Никитка почув, як з кутка, того самого, де стояла Крихітка-Маврихітка, хтось пирснув сміхом.

Він скосив очі вбік. Так і є: це була Крихітка-Маврихітка. Вона почервоніла, як печений рак, затисла собі рота долонями, стримуючи сміх.

Літня жінка, що стояла біля неї, ліктем штрикнула її попід ребра, аби та замовкла.

Никитка уявив собі, як зараз вся його парафія, розкусивши Никитчину авантюру, спідлоба свердлячи поглядами його спину, готують свої фойси, аби відфойсувати йому голову.

Що робити? Перерватися?

Про це не могло бути й мови. Треба завершити затіяну авантюру. Никитка спробував «зоксамитити» свій голос, аби ним якось завуалювати свою аферу.

— Наказаніє великогосподнє і неісповедиме! Тройця великосущна і нерастворіма! Дай благодаті твоєї невозмутимої, упоєніє твоє єдиносущне і всеблагодарне. Помилуй нас, грішних, спаси і сохрани від гріхів нерукотворних! Поможи нам осязаті благо чревоугодія і милосердіє соблазнєнія єдиноутробного! Очисти нас від умопамроченія неблагонасущного! Алілуя! Алілуя! Алілуя!

Хтось із парафіян намагався вставити в його «піснеспів» і свою «алілую!» чи свій «амінь!», проте це виходило невпопад, і тому врешті-решт перестали перебивати «отця Балтазара». Той трохи заспокоївся: «Якщо і вб’ють, то не відразу».

Никитка знову скосував очима і побачив, що Крихітка Маврихітка от-от лусне від сміху.

Відступати йому було нікуди, і він продовжив:

— Благовоніє наше єдиносущне і великоспасенне, очисти наші души многострадальниє і нашли на наших врагов прелюбезних отождествлєніє і умопомраченіє!

Саме на цій фразі Крихітка-Маврихітка вибухнула сміхом і розреготалася на всю «церкву». Падре обернувся і скорчив осудливу гримасу.

Парафіяни, обурені вчинком Крихітки-Маврихітки, стали зусібіч її «зацитькувати», вона закашлялася, потім трохи оговталася, вибачился, втерла сльози і, кусаючи губи, щоб якось стримати конвульсії сміху, заціпеніла. Інші з серйозним виразом обличчя чекали на продовження служби.

Никитка спостерігав за своєю паствою. Що вони відчувають? Здивування? Не зовсім. Шок? Теж ні. Вони були зачаровані, немов перебуваючи під гіпнозом. Никитка не знав, що на них подіяло так гіпнотично: чи його оксамитовий голос, чи той цяцькований заум, який він закрутив химерним словесним кондибобером.