Марина Гримич - Клавка

Вона все чекала, коли ВОНО почнеться. І от воно, от воно почалося!

Наталя Львівна на мить зробила паузу, а потім, немов підготувавшись, сказала:

— Чому Харківська організація поставилася до товариша Хазіна м’яко і не так, як хотіли б деякі товариші? Чому не виключила його з лав радянських письменників? Через те, що цей твір, який був надрукований в журналі «Ленінград», знали багато наших товаришів. Товариш Хазін виступав на літературних вечорах, читав нам цей твір, ми сміялись, бо він гумористичний…

З президії почулося:

— Він не гумористичний, а пошлий.

— А нам він не здавався пошлим. Нам він здавався дотепним. Хазін молодший від нас, від багатьох із нас — і в літературному розумінні, і як комуніст, і просто за віком. Звичайно, ми — старші його товариші — відповідаємо за те, що ця річ з’явилася на сторінках «Ленінграду». Але чому ми відразу йому цього не сказали? А почали говорити, лише коли з’явилася постанова ЦК? Чому ми мали починати бити Хазіна після того, як у газеті з’явилася промова Жданова? Чому ми мали викидати його зі Спілки? Це було б неправильно.

З президії почулося:

— Навпаки, це було б правильно, по-партійному!

У залі почулися вигуки, які вибивали Наталю Львівну з рівноваги.

Володимир Гавриленко [58] Володимир Никифорович Гавриленко (1905–1995) — харківський письменник, у 1930-х — керував літературною групою «Харків». зауважив з місця, що Забілу ніхто не уповноважував виступати від Харківської організації, тому її виступ не може вважатися таким, що виражає думку письменників-харків’ян.

Хтось кинув фразу:

— Не чіпайте її, що взяти з баби…

І тут Клавка відчула, що поряд з нею, там, де сиділа Єлизавета Петрівна, відбулося справжнє виверження вулкану:

— І хто тут баба? Та Наталя Львівна — це єдиний мужик у цій залі!

Зал завмер. Одні озирнулися на Прохорову, інші дивилися на реакцію Корнійчука. Клавка зиркнула на Рильського: той схвально посміхався.

Корнійчук із президії жестом показав долонею: заспокойтеся.

Зал утихомирився.

Єлизавета Петрівна важко дихала, Клавка поклала свою руку на її. Та була холодна, як лід.

— Принеси мені води, — попросила Прохорова.

Клавка вийшла із зали і повернулася зі склянкою води.

Єлизавета Петрівна жадібно випила її одним махом.

До трибуни тим часом ішов, накульгуючи, Іван Порфирович.

«Ну що, дорогенький, що ви нам скажете? — привітно дивилася на нього Клавка. — Наталя Львівна пробила своїм виступом стіну критиканства, проклала, так би мовити, вам стежку для висловлення ваших ліберальних поглядів. Тепер уже не так страшно виступати? Правда ж?»

Іван Порфирович сяк-так зі своєю милицею вибрався на сцену. Йому хтось хотів підсобити, проте він жестом відмахнувся від допомоги.

Клавка собі уявила, як його, інваліда війни, зараз дзьобатимуть за його ліберальні погляди. Але якщо витримала Забіла, витримає і він.

— Дорогі товариші! — звернувся до присутніх Глухенький і почав сипати направо і наліво цитатами Сталіна і Жданова.

«Тягне гуму, — подумала Клавка. — Так усі роблять, аби менше часу лишити на критику». Найспритніші в ораторському мистецтві лишають на це по одному формальному абзацу, розтікаючись мислію по древу.

Єлизавета Петрівна заспокоїлася. Вона весело шепнула Клавці на вухо:

— Бач, мене ніхто не зачепив. Добре дружити з Василевською!

І раптом зблідла і показала пальцем на сцену.

Клавка впіймала вухом лише хвостик речення —

«…РОЛІТ».

— Про це ніхто тут не говорив до мене, а я скажу про те, що не можна відокремлювати наш побут і наше моральне обличчя, повсякденну нашу поведінку від того, що ми пишемо. Є безпосередній зв’язок між тими проявами буржуазного націоналізму, які ми спостерігаємо по наших квартирах РОЛІТу, у розмовах, які ведуться у нашому домі, ведуться нишком, але ми чуємо той шепіт…

Клавка сиділа, роззявивши рота.

Не може бути! Глухенький? Іван Порфирович?

Вона зиркнула на Єлизавету Петрівну.

Та сиділа напружена, як струна. Камінчик було кинуто в її город. Що там Овсянніков під дубовими дверима приймальні Спілки? Он Іван Порфирович, дарма, що Глухенький, усе чує, що відбувається за стінкою у Єлизавети Петрівни!

Зал, вісімдесят відсотків якого складався з мешканців РОЛІТу, також зачаївся.

Іван Порфирович, відчувши загрозливу тишу, швидко перескочив на іншу тему:

— Щойно на перерві я розмовляв з Юрієм Яновським. Він, як видно, не хоче усвідомлювати і визнавати своїх помилок. Яновський заприсягся впертістю перевершити Косарика, але справа не тільки в упертості. Вона значно серйозніша. Критику «Живої води» Юрій Яновський вважає непорозумінням, «витівкою спритних людей», так само він назвав у своєму романі боротьбу, що її веде партія і весь радянський народ з проявами національної обмеженості. Він чекає, що твір іще оцінять і визнають, як це вже було з його романом «Вершники», який нібито був оголошений шкідливим, доки не прочитали його в ЦК КП(б)У. Більше того, він говорить: дали зверху команду критикувати, от і критикують, а як дадуть команду хвалити, будуть хвалити… Що ж насправді являє собою роман «Жива вода»?..