Марина Гримич - Клавка

Асоціація з Персефоною, що несподівано виникла в голові, викликала в неї внутрішнє відчуття приреченості: Аїд зробив свій вибір, і від нього, як і в давньому грецькому міфі, їй нікуди не подітися. Головне — бути розумною Персефоною, а не тупою бабою.

— Ну що ж, я закінчив, — бадьоро сказав Олександр Сергійович.

Клавка підвелася з місця.

— Ви навіть чайку не попили, — делікатно зауважила Клавка.

— Зараз і візьмуся за нього! Я люблю холодний чай.

«Аїд любить холодний чай», — відзначила у своєму внутрішньому нотатнику Клавка.

— Тоді до вечора? — чи то спитав, чи констатував Олександр Сергійович.

— До вечора! — сказала Клавка і сама собі здивувалася, її тон більше не був боязким…

Вона вже була не Клавка.

Вона вже була Персефона. Ну… майже.

Принаймні в її голові крутився план.

Ідучи червоною килимовою доріжкою коридорами ЦК, вона притискала до грудей папочку і гарячково думала, де б їй знайти місце, щоб почитати нотатки Олександра Сергійовича на полях стенограми Пленуму.

Зайти в туалет? Вона зайшла. Краса. Новенька сантехніка, дзеркала, пахуче мило… Туалетний папір!

Де б тут примоститися? Клавка ще раз обдивилася зручний туалет.

Ні! Читати на унітазі вона не буде.

Помила руки і знову вийшла в коридор з безкінечною червоною доріжкою.

Де б заховатися?

Коридори були порожні, однак небезпека, що хтось вийде з кабінету, побачить молоду дівчину, яка заглядає в папочку, була цілком реальною.

Так і не знайшовши закутка, де можна було б зазирнути в червону папочку, вона вийшла з ЦК на вулицю і роззирнулася. Неподалік входу стояла спілчанська «Волга», але водія на місці не було.

Клавка озирнулась: Овсянніков прогулювався вздовж вулиці Орджонікідзе [53] Нині — вулиця Банкова. > і якраз був на її кінці.

Це шанс! — подумала вона і, замість гукнути його, перебігла через дорогу до дерев’яних напівзруйнованих сходів, які вели вниз, до театру імені Франка. Перед тим, як спускатися, вона кинула ще один — контрольний — погляд у бік Овсяннікова. Той стояв до неї спиною.

«Скажу, що не бачила його і подумала, що він поїхав, — придумала собі легенду Клавка. — Прибіжу на Пленум і голосно здивуюся: „ Де подівся Овсянніков?“»

Вібрація в ділянці сонячного сплетіння посилилася. Серце гупало на весь скверик біля фонтану, так само недіючого, як і той, що біля РОЛІТу. Клавка зусиллям волі спробувала нормалізувати дихання, аби трохи заспокоїтися. Згадавши часи своєї легкоатлетичної молодості, вона зробила коротку дихальну гімнастику.

Роззирнулася по скверику. Неначе нічого підозрілого. Присіла на лавочку. Відкрила червону папку і почала гортати сторінки стенограми, шукаючи місця, підкреслені червоним олівцем. Біля деяких із них — коментарі на полях, також червоним кольором.

Її голова була світла і прозора, а руки — впевнені.

Виділені рукою Бакланова цитати фіксувались у внутрішньому Клавчиному нотатнику. Вона ще не знала, навіщо це робить, але інтуїція їй підказувала: так треба.

«Не подумайте, Олександре Євдокимовичу, що це стосується безпосередньо вас. Але ви виступаєте як Голова нашої Cпілки, як Голова Правління. Чому ж у вашій доповіді не піддана гострій критиці робота насамперед Правління?»

На полях: червоний знак оклику.

«Додайте до творчості Яновського творчість Сенченка, візьміть до уваги ще й „ Запорожців“ Петра Йосиповича Панча і ті гріхи, в яких кається Максим Тадейович… А чого вартий Косарик [54] Дмитро Михайлович Косарик (Коваленко) (1904–1992) — письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук, член «Плугу». ! Як ми не криємось, але це справжній вузол, який треба розрубати».

Підкреслено червоним слово «вузол».

«Мені дуже хотілось би, щоби ту енергію, з якою товариш Малишко захищав роман „ Жива вода“, він переніс на роботу з літературною молоддю…»

Обведено овалом: Малишко.

«У нас є люди, які нагадують Ваську з байки Крилова. Скільки б його не критикували, а він усе слухає та їсть. Цього Ваську мені нагадує Косарик. Мене дивує м’якість ставлення до нього».

На полях — маленька червона вертикальна лінія.

«Рильський як автор „Пісні про Сталіна“ та Яновський з „Вершниками“ і творчістю періоду війни — це запорука того, що наша товариська критика допоможе товаришам позбутися своїх хиб».

На полях — знак запитання червоним.

«Доповідач: Тов. Новиченко должен был бы хотя бы честно признать свои ошибки, — он, который тенью ходит за писателями, за их ошибками. Если Рыльский и Панч выдвигали вопрос о праве писателя на ошибку, то Новиченко не объявлял себе этого права, просто он ошибался.