Марина Гримич - Клавка

Час до перерви минув дуже швидко. Розклавши стенограму на три примірники, вона побачила, що стосики сьогодні вийшли пухкенькі.

«Ого, скільки набалакали!» — посміхнулася.

Клавка впіймала себе на тому, що сьогодні, слухаючи диктовку стенографісток, цілком механічно виконувала свою роботу, дбала про технічну сторону справи і не занурювалась у зміст сказаного на Пленумі.

На цей раз ніхто з доповідачів не вичитував свій текст (вони, напевне, й не додумались це зробити), тому Клавка без затримок зібралася і вискочила з червоною папочкою на вулицю. Вона почувалася так, неначе йде на побачення. А хіба ж це не побачення? Ну, нехай не справжнє, а службове, але ж побачення!

Біля входу на неї вже чекав Овсянніков.

— Добрий день, Сергію Івановичу! — привіталася вона.

— Здравія желаю, товаріщ командір! — пожартував він.

— Як настрій?

Овсянніков, очевидно, був здивований: Клавку не помічено як людину, яка любить розбалакувати з водіями, проте виду не подав.

— Отлічно, товаріщ командір!

— Ну що, в ЦК? — поставила вона риторичне запитання.

— Так точно, товаріщ командір!

Погода була сонячна, і такий самий сонячний настрій був у неї на душі. І ніхто його тепер не зіпсує. Навіть «дама з халою». Сьогодні вона нагадувала Цербера з давньогрецької міфології — так ревно охороняла кабінет свого начальника, що від неї можна було сподіватися, що замість «Добрий день» вона скаже «Гав!». Але, зиркнувши на папочку в руках Клавки, Віолетта змінила свою подобу з Цербера на Харона, того самого міфологічного персонажа, який, помітивши в Одіссея золоту гілочку, без зайвих слів пропустив його в царство Аїда.

«Аїд? — здивувалася Клавка своїй асоціації. — Тіпун мені на язика!»

Але ці несподівані метафори, — спершу Цербер, потім Харон і, нарешті, Аїд — цвяшком засіли їй у голові, й вона, озирнувшись по кабінету Бакланова, несподівано відчула себе в підземному царстві мертвих («мертвих письменників», — подумалося їй) і мимоволі похолола.

— Добрий день! — привітався до неї Олександр Сергійович і простягнув руку.

Клавка відповіла на потиск і відчула, що його рука суха, і не просто суха, а якась така… словом, як і має бути у людини з царства мертвих.

«Це він, — підказував їй Здоровий Глузд. — Бакланов — це ВІН. Трунар української радянської літератури».

«Ні, це не він! — натомість опиралося її Бабське Нутро, яке не хотіло розпрощатися з ілюзіями про щасливе заміжжя з працівником ЦК. — Він не такий!»

«Такий, такий, дівчинко. Такий!»

— Добрий день, Олександре Сергійовичу, — відповіла Клавка, і від внутрішньої боротьби її привітання вийшло якимось зіжмаканим.

Натомість ніздрі Бакланова затремтіли, як при їхній першій зустрічі.

« „ Белая ночь“ подіяла», — зробила висновок Клавка.

— Повечеряємо сьогодні разом? — несподівано запропонував Олександр Сергійович.

«Так відразу? — отетеріла вона. — Як кажуть в Кагановичах, „ зрання не сравши“», — промайнуло в її голові, і вона автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, що висів перед нею на стіні за кріслом Бакланова.

Каганович був дуже незадоволений. «Твій дядь-Гаврило — це далеко не всі Кагановичі!» — промовляв він.

Клавка перевела погляд на Йосифа Віссаріоновича. Тому жарт сподобався: він посміхався в густі, як помазок для гоління, вуса.

Це тривало лише одну мить. Але Бакланов помітив рух її очей.

— Вони не проти, — пожартував він, і його обличчя вкрилося зморшками, які робили його привітним і цілком безпечним.

Клавка не була готова до такого повороту. Недосвідчена в амурних справах, вона розгубилась: як на запрошення в ресторан жінки відповідають чоловікам: дякують чи милостиво приймають пропозицію?

Вона мовчала, підбираючи правильну відповідь.

Бакланов посміхнувся: здавалося, він зрозумів Клавчин стан.

— Ну, то як?

Все, на що спромоглася Клавка, — це кивнути головою.

— Домовилися, — лагідно сказав той. — Тільки це буде трохи пізно: після Пленуму відбудеться невеличка нарада Президії Cпілки з Лазарем Мойсейовичем… Ви ж не проти пізніх трапез?

Клавка знову не знайшла що відповісти. Сказати, що «вечеря» для неї поняття розпливчасте? Її досить аскетичний щоденний побут практично не включав такого слова. Чай з молоком, булка — хіба це вечеря? Вечерями хіба що можна було назвати посиденьки у Єлизавети Петрівни.

— Не знаю… — засумнівалася Клавка, але відразу виправилася. — Тобто я мала на увазі…