Марина Гримич - Клавка

Вона зібралася з силами і випалила:

— Просто я ніколи в житті не отримувала таких запрошень.

— Я знаю! — чи то жартома, чи то серйозно сказав Бакланов і несподівано обірвав душевну розмову: — До роботи!

Клавка присіла на той самий стілець, на якому сиділа вчора.

Вона відчула в собі — десь дуже глибоко, в тому самому сонячному сплетінні, в якому у неї сьогодні хилиталися гойдалки, — ледь помітне тривожне тремтіння, воно було не сильнішим від тріпотіння крилець метелика, проте збивало її з душевної рівноваги.

Вона озирнулася по кабінету. Він видавався сьогодні похмурим і зловісним.

«Як царство Аїда! — промайнуло в її голові. Вона закусила губу: — Замовкни, Клавко!»

На неї з-за спини Олександра Сергійовича пильно дивилися Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович, неначе випробовуючи її на ідеологічну зрілість.

Бакланов натиснув на кнопку, викликаючи свого Цербера.

«Ну, що за чорт! — обірвала себе Клавка. — Знову ці дурні асоціації!»

Віолетта Ромуальдівна з’явилася не відразу. Але у неї в руках уже була готова таця з двома склянками чаю.

«Теж вимуштрувана! — подумала Клавка. — Цьому можна й повчитися!»

«Дама з халою», як і вчора, спершу поставила склянку біля свого начальника, а вже потім — перед гостею. Сьогодні на таці були ще й дві тарілочки з бутербродами.

Клавка відчула, що зголодніла.

Вона взяла бутерброд серветкою, запопадливо приготованою Віолеттою Ромуальдівною.

Коли секретарка вийшла, Клавка відкусила перший шматочок і мимоволі заплющила очі. М-м-м! Французька булочка з білосніжного борошна з маслом і голландським сиром! Це було блаженство.

Майже нечутне тремтіння, яке ще кілька хвилин тому тривожило її, десь зникло, його заступила благодушність, що розлилася по всьому тілу.

Клавка кинула замість однієї три грудочки цукру в чай і вже після першого ковтка відчула приплив сил.

Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович дивилися на неї з портретів батьківськими поглядами, немов припрошуючи: «Кушай, кушай, дєтка!»

Клавка зиркнула на Олександра Сергійовича: він повністю поринув у роботу, підкреслював червоним олівцем рядки і робив на полях нотатки.

Вона вже закінчила перший бутерброд і жадібними очима дивилася на другий. Її виховання не дозволяло взяти його. Однак шлунок верещав: «Ще, ще!»

Зусиллям волі вона відірвала погляд від тарілочки і спрямувала його на книжкову шафу.

В одній секції стояли рівним стовпчиком книги однакового розміру. Написи на корінцях свідчили, що це твори Леніна й Сталіна. Поряд вишикувались брошурки з матеріалами всіх з’їздів та пленумів. Трохи нижче, як і годиться, — Горький. Були також Толстой і Пушкін, а цей маленький томик схожий на Шевченка. Так, «Кобзар».

Вона перевела погляд на сусідню секцію книжкової шафи. Примруживши очі, помітила, що це підбірка «Звезди», «Ленинграда», «Вітчизни» і «Дніпра», окремими купками лежали «Перці», «Літературна газета». З журналів стирчали закладки з нарізаного вручну кольорового паперу — червоні, жовті й зелені.

«Ось воно — лігво Аїда!», — подумалося їй, однак на цей раз (можливо, після солодкого чаю і божественного бутербродика) — без внутрішнього тремтіння.

Звичайно, наявність «крамольних» журналів у кабінеті відповідального за всю ідеологію співробітника ЦК цілком закономірна. І це не доказ того, що відбір творів і авторів, приречених на критикування, відбувається тут. Чому ж у неї така впевненість, що це саме він?

Клавка повернула голову й зиркнула на Йосифа Віссаріоновича і Лазаря Мойсейовича.

«Це ВІН!» — підморгували вони їй.

Це ВІН? Той, що примушує тремтіти українських радянських письменників, той, що робить їхнє життя нестерпним, той, що позбавляє їх сну і самоповаги?

Вона автоматично перевела погляд на Олександра Сергійовича і знову засумнівалася.

Бакланов уже був на останніх сторінках стенограми. Червоний олівець працював активно, як то кажуть, по-партійному.

Клавка відчула знову в районі сонячного сплетіння ледь відчутну вібрацію, ненав’язливу, але ритмічну.

Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович дивилися на неї вже без партійної пильності, але з якимось цілком людським зацікавленням.

«Як на кандидатку на роль Персефони», — подумалося їй.

Ця думка її не злякала. Вона її мобілізувала. Вона їй щось підказувала. Що саме — треба було ще розібратися.

Клавка допила залишки чаю, поласувавши останніми — не розчиненими у воді — кристаликами цукру.