Марина Гримич - Клавка

Клавка не вірила своїм вухам.

Вона сиділа і дивилася на цей зал, на цю сцену, і та ідилія, та картина української радянської літератури, тієї обожнюваної нею благородної інтелігентної спільноти — письменницької, ролітівської, ірпінської — розсипалася, як картковий будиночок. Її немов облили відром крижаної води. Їй хотілось провалитися крізь землю.

Клавку торкнула за лікоть Єлизавета Петрівна. Та від несподіванки здригнулася.

— Клавочко, мені щось недобре. Мені треба вийти, а ви підстрахуйте мене, будь ласка, щоб я, бува, не гепнулась у проході між рядами.

Клавка схопилася з місця і пішла поряд із Прохоровою, а коли хотіла була взяти її під руку, та відмахнулася, точнісінько як перед тим Глухенький.

Жінки, вийшовши із зали, попрямували до машбюро. По дорозі Єлизавета Петрівна всунула Клавці в руки шматочок паперу з написаним на ньому телефоном і м’яку купюру.

— Клавочко, подзвоніть по цьому телефону і скажіть, що Єлизавета Петрівна попросила її негайно забрати. А потім зайдіть у буфет і купіть мені бокальчик коньячку.

Повернувшись до машбюро, Клавка побачила, що усміхнена Єлизавета Петрівна виправляє русизми стенографісток, при цьому дотепно жартуючи. І тільки по синюватому кольору її губів і неприродній блідості обличчя Клавка зрозуміла, яким зусиллям волі це їй дається.

Ковтнувши коньячку, вона трохи оклигала. На її щоках з’явився рум’янець.

За десять хвилин, глянувши на годинник, вона підморгнула Клавці: час виходити.

На свіжому повітрі вона ще більше повеселішала. Вдихнула на повні груди осіннє повітря і промовила:

— Тут така осінь! А я порпаюся у тому гівні!

«Якби ви знали, Єлизавето Петрівно, в якій клоаці застрягла я!..» — подумки відповіла їй Клавка.

— Ну, все, йди! Тобі ще працювати! — легенько підштовхнула її під лікоть Єлизавета Петрівна.

Клавка зробила вигляд, що пішла, а сама затрималася на вході.

На вулиці зупинилась машина, дверцята відчинилися (Клавка встигла побачити чоловіка з вольовими рисами обличчя, в армійському кашкеті), і Єлизавета Петрівна опустилась на заднє сидіння.

Ось він який — той, про кого Прохорова говорить цитатою Смолича «Ми разом були в бою…» [59] Назва роману Ю. Смолича, розкритикованого у грудні 1947-го. .

Клавка деякий час дивилася машині вслід, думаючи про своє…

Решта Клавчиного дня пройшла в дрібних клопотах машбюро.

Компанія стенографісток і друкарок виявилася не такою вже й поганою, як їй здавалося попервах. Щоб покращити її кепський настрій після прослуханих виступів, вони поїли її чаєм, намагалися розважити розмовами в перервах між диктуванням. Всі були сімейними, і в їхній поведінці було щось материнське.

Зачитувана стенограма її більше не тривожила. Клавка відчула в собі якусь байдужість до тих — коли пасквільних, коли формальних — випадів у бік Максима Тадейовича і Юрія Івановича. Вона, напевно, подолала больовий поріг, і в неї вже виробився імунітет. Критичні слова з вуст письменників на адресу одне одного більше нічого не важили.

З Клавкою таке трапилося не вперше. У неї за плечами був досвід загальних зборів письменників Києва, де промивали «Нарис історії української літератури». Спершу було боляче, огидно, а потім цілковито байдуже.

Нарешті засідання закінчилося. Одна машиністка додруковувала останню порцію стенограми, а друга вже збиралася додому.

Зайшов Олександр Євдокимович, і Клавка, як і вчора, віддала йому стенограму вечірнього засідання.

Можна було йти геть.

Пам’ятаючи про запрошення в ресторан, вона вагалася — що їй робити: йти додому чи чекати тут. Будівля Спілки і Клубу літераторів після засідань спорожніла, тут більше не було чого робити. Спустошена і виснажена, вона накинула на плечі в’язану синеньку вовняну кофтину і вийшла зі Спілки.

Там на неї вже чекала чорна машина. Коли відчинилися дверцята, вона ніскільки не здивувалася. Лише зблиснуло порівняння: «Кілька годин тому Єлизавета Петрівна, тепер — я». Її запросив сісти в машину не Олександр Сергійович, а його водій — молодий хлопчина з ретельно вистриженою, як у Овсяннікова, потилицею.

— Клавдія Дмитрівна? — спитав він, немов уточнював її особу.

— Так точно! — озвалася та, імітуючи жарт.

— Олександр Сергійович дав розпорядження вас завезти в ресторан «Динамо» і попросив, щоб ви його там почекали.

Вона кивнула.

Як виявилося під час подорожі, водія звали Митя, він без кінця теревенив, але умудрився за якихось п’ятнадцять хвилин сподобатися їй.