Марина Гримич - Клавка

«Обіцяю собі:

1. Більше не пити.

2. Не залишатися наодинці з „Бе“.

3. Мій вибір — „А“».

Перечитала списочок і подумала, що він не зовсім реалістичний. Тому порвала аркуш на маленькі шматочки і поклала купкою на столі.

Натомість написала ще раз:

«Даю собі слово:

1. Більше не пити перед тим, як залишатися наодинці з „Бе“.

2. Мій вибір — „А“».

Прочитала — знову не сподобалося.

Порвала і цей аркуш, написала втретє:

«Даю собі слово:

1. Уникати „Б“ після вживання алкоголю.

2. Мій вибір — „А“».

Знов не те. Знову знищила, взяла новий аркуш і вивела ще раз:

1. Уникати «Бе», бо

2. Мій вибір — «А».

Клавка на мить замилувалася текстом: годиться! Від сьогодні вона починає нове життя. В чому воно полягатиме, вона ще не вирішила, але налаштована була дуже рішуче.

— Клавдіє Дмитрівно, бачу, вам нíчим зайнятися? — заскочив її зненацька Яків Васильович і показав на купку маленьких клаптиків паперу.

Клавка безтурботно розсміялася і заходилася підшивати в «розшитий» учора архів стенограму зборів, яку носила до ЦК.

Вона прискіпливо оглянула приймальню: треба над нею попрацювати. Сюди так і просяться кілька вазончиків з «огоньком» і різдвяником, а також годинник на стіну, щоб голосно цокав, як у приймальні Бакланова.

Вона мимоволі глянула на телефон.

Сьогодні він — «А» — має передзвонити. Як же інакше? Після вчорашнього сюрпризу він обов’язково повинен озватися. Серце її тьохнуло. Як казала Єлизавета Петрівна, перспектива стати дружиною працівника ЦК дуже заманлива. Треба викинути з голови «Бе», а з пам’яті — все, що відбулося вчора в скверику.

— Клавдіє Дмитрівно, Клавдіє Дмитрівно!

Клавка здригнулася. Над нею стояв Сіробаба.

— А-а-а, Павле Миновичу! Доброго ранку!

— Що там чувати? — підморгнув він по-змовницькому і показав кивком голови на двері до кабінету Корнійчука.

— Не знаю, — стенула плечами Клавка. — У нього робоча нарада. Протокол не ведеться. Їм зайві вуха не потрібні.

— Клавдіє Дмитрівно, голубонько! Чи не знаєте, бува, кого збираються критикувати на Пленумі?

— Ну, Павле Миновичу, ви таке питаєте… — замахала руками Клавка.

— Я неправильно висловився. Мене інші не цікавлять. Я питаю лише про себе. До чого мені готуватися?

— Павле Миновичу, я нічого не знаю, а якби й знала, то вам би не сказала.

«А Баратинському проговорилася!» — дорікнула вона сама собі.

Насправді у доповіді Олександра Євдокимовича був іще один пасажик, де, можливо, мався на увазі Сіробаба, але, як це часто буває у Корнійчука, без називання імен: «Я, товариші, хочу згадати, як певною, невеликою частиною наших письменників у штики був прийнятий мій виступ на з’їзді КП(б)У перед війною, коли я різко виступав і критикував тих письменників, які захоплюються солом’яною стріхою і не бачать нового життя, які описують нову людину на селі — колгоспника — так само, як описували селян у дев’ятнадцятому віці!» Але хіба це критика? Це просто укус комара в порівнянні з тим, що чекає на Довженка! Бідний Олександр Петрович! Але як же тут не покритикувати Олександрові Євдокимовичу, коли сам Сталін читав сценарій Довженка і гнівно його засудив.

— Клавдіє Дмитрівно, ну признайтеся, а я вам за це — медку з нашої пасіки, з вінницької…

— Медку можна мені, Пашо!

Це був голос Єлизавети Петрівни, яка якраз увійшла в приймальню.

— Ну чого ти причепився до дитини! Хіба ти не знаєш: «Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що без критики неможливо рухатися вперед!»

— А-а-а, це ти, Лізко! Чорт тебе приніс!..

— Пашко, якщо тебе й критикуватимуть, то це тобі піде лише на користь: громадськість тобою зацікавиться, мовляв, «стоп-стоп-стоп, а хто то такий Павло Сіробаба, якого так уперто критикують! Дай-но почитаю!» Гляди, й книги твої швидше розкуповуватимуться!

— Лізко, замовкни!

Прохорова продовжувала сміятися:

— Он Іван Сенченко написав у своєму романі «Його покоління», що Леонід (так звати головного героя) про Тичину знав тому, що на вулиці Коцюбинського була школа імені П.Г. Тичини!.. А школи твого імені ще не побудували, тож як про тебе дізнається «Леонід», як не з доповіді Олександра Євдокимовича?

Прохорова з Клавкою розсміялися, щоправда, остання «в кулачок».

— Ну, ти, Лізко, й язикате стерво, точнісінько, як моя жінка. Злигалися дві відьми й кров мою п’ють! Тобі добре, тебе не зачіпають, а по мені їздять уздовж і впоперек!