Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

— Сяйвір, — повторила Поляна, — син Вогнедарів, онук Межиборів, правнук Гатилів, Борич же з роду… І ми з ним чекатимемо на батька поки й життя мого.

* * *

Вогнедар же повернувся до Києва, як і хотів. Вже не співав він пісень, а оповідав людям про видіння свої, і закликав до відновлення віри прадавньої, як до останнього порятунку. А час був скрутний, знову бо пішли у набіг кипчаки, і бачили їх недалеко від Києва, під Нятином. Ізяслав же князь як завжди вагався, чи йти воювати, чи ні, про те ж, аби рать збирати для відсічі, і думати не хотів. Тож і ходили люди юрбами за сліпцем з гуслами, а він, зібравши людей багацько, оповідав піднесено:

— Се я видів сон у Наві! Страшно зміниться світ! Змішаються усі народи, і не знатимуть ні батьків, ні дідів…Дніпро не тектиме вільно, і отруйними стануть води його! Не буде вже землі Руської, а стане замість неї наче теперішня Грецька земля, де потолоч усяка паплюжить ім’я давніх еланів! Раби тут житимуть, не родовичі, і всякого чужоземця паном звати стануть! А ті, хто люд захищати має, зніматимуть з нащадків ваших останню сорочку! Не встигнете звикнути до святощів грецьких, як князі ваші переймуть святощі люду латинського, а опісля запанують над вами дикуни з Півночі, котрі навіть ім’я ваше привласнять собі як здобич! І люди вашої крові служитимуть чужоземцям вірою й правдою, і любитимуть ворогів своїх щиро, і вбиватимуть родовичів навіть за те, що ті слова вимовлятимуть так, як ненька навчила, а не так, як велить чужоземець! А коли вам байдуже до нащадків — то подивіться на половців біля порога і зрозумійте долю свою!

— То що ж нам робити, волхве? — запитували збурені люди, — як позбутись прокляття такого?

— Згадайте добрі старі часи, — відповідав Перунич, — покличте на допомогу Вишніх! Вони почують, і прийдуть, і стануть на чолі раті! І ми будемо русичі, ми, а не вороги наші! Не оглядайтесь на князів нинішніх, бо пішла у землю кров Святославова! Є серед вас і князі і воєводи, згадайте хоч би Батуру з Білозіром! Не мовить Перун, що всяка влада від Бога, лише тих володарів підтримують Вишні, котрі живуть за законом Прави!

Ще більшою стала смута між киянами. Одні, над грізним віщуванням задумавшись, годували сліпця й переховували, і ладні вже були й до нової ворохоби. Інші ж пересміювались і казали до Вогнедара:

— Лихий грає тобою на погубу тобі!

— Що таке погибель для того, хто бачить безодню, над якою висить Русь! — відповідав Перунич, бо певен був у правдивості видінь своїх, — Сеї весни не з’явилось листя на Прадубі, помер Великий Дуб з Хорсова острова, а дубки ледве пробивають землю! Поможіть вирости дубам новим, і захистять вони вас від вітрів зі степу! Бо без захисту цього погине життя Дажбожих онуків з вини пихатих володарів, котрі святощів рідних не маючи, видадуть вас ворогам на поталу!

Косняч, якому доносили вивідачі про волхва і його пророцтва, давно зрозумів, хто це, але все ще тягнув час, хтозна на що сподіваючись. Аж прогнівався Ізяслав на свого тисяцького, а тут ще прийшов ігумен Печерський з черговою скаргою на волхва, котрий баламутить місто.

— Звелю схопити і стратити сліпця того! — вигукнув гнівно Ізяслав, — хоч і не караю я смертю, але всі межі перейшов сей чоловік! Косняч же є йому родичем, і покриває ворохобника.

— Страта прилюдна лише збурить чернь, — мовив мніх суворо, — чи мало у тебе порубів, княже? Зроби так, аби зник той чоловік, наче й не було його. Так і милосердя проявиш, не проливши крові, і люд заспокоїться з часом.

Звелів Ізяслав Туці взяти з собою кількох дружинників і схопити волхва, нічого не говорячи Коснячу. Тука наказ вислухав, але мовив до сина свого Стаха, і небожа Іванка Чудиновича, котрий рвався помститись за батькову смерть:

— З порубу часом виходять, згадайте бо Всеслава! Він зникне, волхв отой, так, що й сліду не залишиться, але не у порубах княжих!

Коснячу підкуплений челядинець доніс про цю розмову, і наказав воєвода людям своїм стежити вже за Тукою з родичами.

Вогнедар же йшов якось увечері берегом Дніпровим, а супроводжували його вірний Полісун та ковальчук Чорнота, котрий став поводирем сліпому віщуну, і шанував його безмірно. Хлопець перший помітив небезпеку і скрикнув голосно:

— Вершники, Віщий! Тука, брат Чудинів, з родичами! А за ними — сам воєвода! Ой, лихо!

— Тікай, друже! — озвався Вогнедар, видобувши меча.

Та не побіг Чорнота, а підхопив з землі ломаку:

— Я не покину вас, Віщий! — вигукнув, — рятуйтесь! Вовк виведе вас, а я їх затримаю!