Мирослава Горностаева: Блискавиця Перунова

— Єдине, що сказати можу, воєводо, — озвався блідий, наче смерть, книжник, — ваш син помре поганином. Зодівся він в єресь свою, як в броню, і нічим тієї броні не пробити. Нічого довести йому не можна, бо неправедні висновки робить він з усіх слів моїх.

— Оце він тут увесь, — з болем мовив воєвода, — як дуби оті їхні, що стоять, навіть коли блискавка проходить їх наскрізь…Та хіба ж можна так жити, синку? Ось двоє вбивць, а прийде четверо — і не здолати їх тобі…Або накаже таки Ізяслав притягти тебе на суд княжий, аби видати союзникам своїм…Ти твердо вирішив померти?

— Аби я хотів померти, то впав би на меч, — сказав спокійно Вогнедар, — ні, вмирати я не хочу. Але піду я від вас, батьку, бо і я є вам тягарем, і ви мені болем пекучим. Ми наче з ріжних світів, й не буде нам порозуміння…

— Ти такий же жорстокий, як і твій Перун, — вимовив тисяцький стиха, — нема в тобі милосердя…

— Ви говорите про милосердя? — спитав юнак, і аж затремтів Косняч, почувши в голосі сина відгомін материного голосу, — Ви?!

Витер меча юнак об жухлу траву занедбаного садочка і пішов до прихатня свого разом із Полісуном. А Косняч дивився йому вслід безтямними очима, поки не озвався з жалістю Алемпій:

— Є милосердя небесне, і воно безмежне! Моліться, воєводо, і Бог не покине вас!

— Давно вже покинули мене і Бог, і Боги, — сказав старший Борич змучено, — думаю нині, аби загинув я у юності у лапах ведмежих, то був би щасливішим, аніж отаке животіння маючи. І син мій не пройшов би через страждання такі, і Калина зосталася б жити, і браття…

— Але ж душа ваша пішла б на вічні муки, — зітхнув книжник.

— Невже у пеклі буде гірше, ніж мені зараз? — буркнув воєвода, — давно повісився би, й на гріх не зваживши, але тоді сина точно вб’ють, і ще й це впаде на мене

* * *

Дідо Сулиця готувався до Різдва… Ще з літа він назбирав у родичів на весі пшеничних стебел і нині виробляв Дідуха. Снопик виходив пишний і гарний. Сулиця задоволено посміхнувся.

Дідо радів і ще з одного приводу. Князь Ізяслав розсварився зі своїм тестем, і круль Болеслав подався в свої землі разом зі своїм поріділим воїнством. Оскільки дідо був якоюсь мірою причетним до вигублення ненависних зайд, то щиро зловтішався з крулевої злості:

— А тримай своїх розбишак у шорах, аби вони не нишпорили по людських хатах.

Рідних у Києві в діда не зосталося, але добрих знайомих було трохи не півміста. Тому, почувши стук у сінешні двері, старий мовив радісно:

— Заходь, чоловіче добрий!

Та й обімлів. Надворі третій день крутила зимова завірюха, а на порозі стояв чоловік в самій лише полотняній льолі та гачах. Біля його босих ніг притулився величезний вовцюга.

Навіть, якби у прибулого не було гусел і меча, Сулиця одразу пізнав би і це обпалене горде лице, і Полісуна. Дід схопився з лави:

— Ой, лихо мені! Таж ти весь закоцюб, хлопче! Та як же ти дійшов?

— Полісун довів, — ледве вимовив юнак.

— Босий, по снігу… Лягай ось… Лізь на піч… Я тебе вкрию і узвару гаряченького…

Сулиця напоїв несподіваного гостя і узваром, і медовухою, й той проспав цілий день і прокинувся аж увечері. Мовив тихо:

— Добре тут, у вас.

— Невже краще, ніж у воєводському домі? — розчулено озвався старий.

— Не міг я там більше… Осінь пробув якось, а нині — все…Ми з батьком — як двоє поранених на одному ложі…Як не ворухнешся — обом боляче. Та й тиснуть на нього, аби вів мене на суд княжий. Пішов я геть, щоб не довелося родичу останню підлість скоїти в житті своєму.

— Таки вирішив тебе видати? — спитав дід.

— Ще ні, але ось-ось зломиться. Аби я міг його…не полюбити, ні…,але хоч би пробачити…Та не можу я цього, діду, бо є жерцем грізного Бога, який не вибачає зрадників!

— Але ж, синку, — занепокоївся Сулиця, — почнуть тебе шукати — одразу ж сюди прийдуть. Я-то вже нічого не боюсь, але й оборонити тебе не зможу…

— Я піду, — вимовив Вогнедар, — зараз…Аби тільки ви дали мені якісь постоли…

— Дам я тобі і чоботи, і кожушину, — заспішив дід, — але сам ти не підеш з Києва. Замерзнути хочеш у полі? Стривай-но, збігаю я на Ковальський Кут до надійної людини.

Надійна людина дідова виявилася тим самим ковальчуком Чорнотою, підмайстром Білозіра-коваля, що очікував відступаючих з останнім човном. Як затихли суди та розшуки, Чорнота крадькома повернувся додому.

— Я вас, Віщий, — шанобливо мовив хлопчина, дивлячись з болем на спотворені вогнем знайомі риси, — зараз відведу до своїх… Поживете трохи у нас, а далі — побачимо.