Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

Вогнедар обережно вийняв меча з піхов і притулив лезо до вуст. Тоді заховав зброю і погладив гусла.

— Можна навчитись грати всліпу, — сказав, — і битись втемну… Битись я умію… Мене навчав Далебор. Визволяти силу прани, сиріч духу…

— Тримайся, синку, — зітхнув дідо, — хай помагають тобі Боги твої…

* * *

Косняч, хоча і знав, що старий Сулиця навідує Вогнедара, не заважав цьому, сподіваючись, що старий розвіє синову тугу. Та все важче ставало воєводі опікуватись сином і через душу його незлагідну, і через те, що пережив Перунич одну смерть, а ще три чигали над ним, наче вороння.

Раз прийшов воєвода, стривожений до краю, і мовив до юнака, котрий сидів на ґанку з гуслами на колінах:

— Поговорити треба, Сяйвіре…

— Моє ім’я — Вогнедар, — озвався Перунич, — я давно не дитя, батьку…

— Вогнедар…, — повторив Косняч болісно, — саме до Вогнедара я й прийшов…Не можу я більше таїти тебе. Питав за тебе і круль Болеслав, і Тука з небожем скаргу князю подали на вбивцю Чудина, аби видав я тебе їм головою…Ізяслав-князь теж невдоволений, що опікуюсь я поганином.

— То видайте мене, — мовив юнак, — хоч кому — байдуже…Я ж уже говорив вам, батьку, що померти лише раз можна.

— Сину, але ж я тебе врятувати хочу! — вигукнув Косняч, — я вже звертався до отця Феодосія, то святий чоловік, він ладен заступитися за тебе! Ізяслав його слухає! Тільки визнай Христа, синку! Зроби це прилюдно, і ми зможемо тебе врятувати!

Вогнедар провів пальцями по гуслам. Він не розлучався з ними з того дня, коли їх приніс дідо Сулиця.

— Ви не мене рятувати хочете батьку, — озвався, награючи тиху мелодію, — і не рід свій, що на мені урватися мусить…Вам просто страшно, як і всім відступникам, лишатись наодинці з Богом своїм…Ось і тягнете за собою інших. Невже ви думаєте, що я злякаюсь чи суздальців ваших, чи княжого суду, а чи круля Болеслава? Що вони ще можуть зробити зі мною? Ви праві були тоді, у в’язниці, — немає для сонцепоклонника страшнішої кари, аніж жити у тьмі…Лишилось світло тільки тут, — юнак поклав руку на зранені груди, — а ви і його забрати хочете?

— Не зі світла дух твій, а з каменю, як і в матері твоєї! — скипів воєвода, — поклади ті гусла кляті, бо розіб’ю їх до решти!

А що продовжував грати Вогнедар, то вирвав Косняч у нього гусла і хотів торохнути ними об ґанок, та метнувся тут невідь-звідки Полісун і стрибнув на тисяцького, мірячись до горла. Випустив воєвода від несподіванки гусла, але встиг підхопити їх Перунич, так, наче зрячим був, і гукнув на вовка, аби відступився.

— Я не радив би вам робити цього, батьку! — мовив спокійно, — бо одного разу не спиниться Полісун, позаяк все-таки звіром є, а не людиною.

— Відьмацький онук! — пробурмотів Косняч, отямившись від переляку, — звіра якого привадив…Рухаєшся, наче бачиш все…Видно правий мніх Ларіон — сатана сидить в тобі!

Вирішив тоді воєвода звернутися з горем своїм до мніха з книгозбірні, Алемпія-книжника. Чув бо од вивідачів, що знав той Вогнедара. Інші мніхи нічим не могли допомогти — отець Антоній, до якого вдався Косняч, як до святого чоловіка, тільки й радив молитись, Феодосій з прямотою вояцькою вимагав, аби зрікся Коснячів син поганства прилюдно, а Ларіон-мніх опісля появи вовка вже просто боявся свого підопічного, і тільки всі кутки у хаті хрестив.

Книжник вислухав Косняча уважно і обіцяв допомогу.

— Син ваш, — говорив він лагідно, — знань шукав та відступився. Може злякався, що істина прожене з душі його мертвих божків, яких визнає він досі. Скам’янів же він душею через загибель родини вашої. Диявол найохочіше приступає до людини, коли та зневірилась і до життя втратила волю…

— Чого-чого, а волі у нього задосить, — буркнув воєвода, — та тільки дійсно, що від лукавого вона. Той старий дідько, волхв Перунів, натовк хлопчині голову байками та казками, і син мій тільки й живе ними, і поводиться наче воїн з пісні, а не поможете ви, велебний, помре усміхаючись, бо так, бачте, належить! А я не хочу, щоб він помирав, хочу рід мати й онуків бавити… Аби зрікся поганства свого хлопчик мій, то він пробачив би мені…,або принаймні прийняв мої виправдання й спокуту.

Дорогою до Коснячевого дому, Алемпій згадував зимовий ясний день, і трьох юнаків, що перекидалися сніжками…»Перед смертю видимою не схиляй голови, та схились перед яблунею, аби не збити цвіту…» Дійсно, жаль буде, якщо молодик загине в поганстві, приречений на вічні муки…Тим більше, стільки переживши. Книжник вже підбирав слова для розмови і так захопився цим, що й не помітив, як увійшли вони у Коснячів двір.