Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

Вогнедар усміхнувся, але так, що здригнувся воєвода, наче від холодного вітру.

— Чудна ви людина, — сказав, — чую по голосу страждання ваше, та не розумієте ви, що марне воно. За муки свої не потребую відплати, бо нічого іншого й не очікував від такого ворога. Тому, хто рід свій видав на погибель, таким і належить бути. Ви хочете відкупити вину свою, та чи поверне мені золото ваше схід сонця над водами Дніпровими? Або вагу меча в руці? У вас, людей хрещених, дивне розуміння милосердя — спершу прагнете ви зламати сильного, а тоді піклуватись ним в його слабкості. Та мене не зломлено! Зі мною Боги мої, і випробувано мене, як меч в горнилі! Я зрозумів, чому не відчинилась переді мною небесна брама — доки жива пам’ять моя, доти я потрібен тут.

— Сину, — мовив Косняч розгублено, — дивні речі ти говориш, але сподіваюсь я, що душа твоя пом’якшає… Добре, що хоч не ненавидиш мене…

— Ненавидять рівних собі, — холодно мовив юнак, — ви ж мені огидні… Краще б мені померти сином Межиборовим, аніж жити вашим сином, та не можна вибирати батьків і рід.

Прикусив Косняч губу, але сказав лагідно:

— Одужуй, синку… Я ще приходитиму… Бог милостив, звикнемо… І я… І ти…

Вогнедар дочекався, доки затихнуть у передсінку важкі кроки, тоді зціпив зуби і сів на ложі. Протримався з хвилинку й повалився набік. Знову сів…

Почулося знайоме вже дріботіння мніха-доглядача. Ларіон, побачивши таке, забідкався:

— Ой, що ж ти робиш оце! Рано тобі ще вставати!

Вогнедар мовчки спустив ноги з ложа. Рука, що шукала опори, намацала різьблену спинку стільця обабіч.

«Перун не любить слабких і слабодухих» — почув юнак наче в яві голос учителя.

«Так, Віщий Далеборе! Не любить таких Перун! Не любить він і тих, що ладні ридати вголос від жалю за втраченим світлом! Та ще, коли вороги поруч…»

Перунич вчепився в стілець і над силу звівся на ноги. Постояв мить — і повалився навзнак. Ларіон кинувся до нього.

— Божевільний! — вигукнув, — ти ж себе уб’єш! Видужати ж треба! Лягай-но, Самійле, а про вставання поки що й думати забудь.

— Моє ім’я — Вогнедар, — сказав юнак рівно, — ні на яке інше ім’я я не відповідатиму.

— Господи, — розгубився Ларіон, — та чого тебе так вабить це поганське прізвисько?

— Це моє ім’я, — терпляче повторив Перунич, — я ж не говорю, що ви зветесь прізвиськом ромейським… Я вдячний вам за все, що ви для мене зробили, але прошу звати мене як належить.

З того дня Вогнедар почав потроху вставати і наче заново вчитись ходити. Косняч приходив трохи не щодня, юнак розмовляв з ним спокійно, без докорів, та тисяцького аж дрижаки брали від цього холодного голосу. Аби кляв його син, дорікав, чи побивався над каліцтвом своїм — легше було б воєводі. А так — наче й за людину його не вважав Перунич. І мніх помітив гординю оцю несвітську, бо мовив до Косняча якось:

— Боюся я, що навіки проклятий син ваш! Сильний біс заволодів його душею…

Коли вперше вийшов на ґанок юнак, то спитав у мніха, котрий ходив за ним тінню, який місяць нині надворі. Відповів Ларіон, що руєнь, і зітхнув Вогнедар, зрозумівши, що повний оберт зробило Коло Свароже з того часу, як прибули вони з Далебором до Києва. Наче життя прожив за цей рік молодий жрець, і дивно було йому згадувати того напівюнака, напівотрока, яким він був рік тому. З цього дня сидів він на ґанку подовгу, відновлюючи пам’ять свою, повторюючи від слова до слова науку Далеборову. Це помагало Вогнедару забути про тьму довкола і про дівчину з розпущеними косами, котра обіцяла народити йому сина…

Якось, коли сидів юнак на сходинках, насолоджуючись останнім теплом осіннім, щось волохате стрибнуло йому просто на груди, трохи не перекинувши на сходинки, а шорсткий язик облизав обпалене лице.

— Полісуне! — видихнув Вогнедар, — друже мій, я гадав, що тебе вбито!

Провів рукою по волохатому боці і знайшов місце, куди вразила стріла вовцюгу. Гостряк вийшов із рани, зоставивши рубець Вовк тихо гарчав, наче виправдовуючись в тому, що не прийшов раніше.

— Ти можеш бачити, друже! — мовив Перунич ласкаво, — аби ти ще й міг говорити!

Говорити, ясна річ, не міг Полісун, але з того часу частенько пробирався до Коснячевої садиби. Його помітили, і гнали, і вбити намагалися, та ніщо не могло злякати звіра. А якось, коли не було вдома Косняча, вовк з’явився не сам, а з дідом Сулицею.

Старий чоботар, побачивши юнака, аж об поли вдарився:

— Та що ж вони з тобою зробили, катюги! Це Косняч усе?

— Не будемо про це, — сказав юнак, — дідо, аби ви знали, як я радий вас… бачити…