Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

У прихатні Вогнедара не було. Ларіон-мніх збирав свої торсики з ліками, щось бурмочучи.

— Іду до монастиря! — почав він одразу, загледівши Косняча, — проситиму ігумена слізно, аби звільнив він мене від цього послушання!

— Та що трапилось? — спитав Косняч заскочено.

— Не можу я біля цього відьмака більше бути! — вимовив мніх, — вовк оцей його…Та й сам він…Вчора ви були у князя, а я збирався у місто. Коли цей…син ваш говорить: «Не ходіть нікуди, бо вимокнете до нитки.» Виглянув я на вулицю — сонячно. «Ні хмаринки на небі», — говорю, а він усміхнувся і каже:«Перун летить… До весни не почуємо більше грому…» Пішов я таки, тільки дібрався до брами — набігли хмари…Поки повернувся — гроза вдарила, і таки змок до рубця. Кинувся громницю запалювати та вікна затуляти, глип, а він, Вогнедар-то ваш, стоїть на подвір’ї, руки до блискавок підняв, і чи-то ворожить, чи-то молиться дідькові своєму. Пробігла злива, зайшов він до хатини, я давай його шпетити, а він усміхається знову. Оцього усміху його я більше всього боюся…І каже: «Чого ховатись від краси такої… Я ще можу жити, бо зміг її побачити…» В мене аж ноги підігнулись опісля слів таких…

— А зараз він де? — нетерпляче урвав воєвода.

— У дворику, де був раніше садок, а нині порожньо…

Косняч з Алемпієм пішли у вказанім керунку. Ларіон дріботів за ними, бурмочучи:

— Да воскресне Бог, і расточаться вразі його…

У маленькому дворику, де раніше був садочок Коснячевої жони-боярині, Вогнедар вправлявся з мечем. Поруч крутився Полісун. Блискуча смуга клинка не лякала звіра, навпаки, вовк тихим гарчанням наче виправляв помилки друга.

— Бачите? — прошепотів Ларіон, — ота тварюка тільки що не розмовляє! Богом присягну, що це вовкулака! І ви лише гляньте, як рухається Вогнедар-то ваш…І сюди він сам дійшов з вовком отим…Сліпий! Краще вже за прокаженими доглядати!

— Батьку? — раптом спитав юнак, — вам щось потрібно?

— Що оце ти виробляєш, сину? — не втримався воєвода, — де взяв ти цього меча, і для чого тобі це?

— Я ж Перунів воїн, — озвався Вогнедар, — тому і не хочу забувати науки ратної. Аби змусити мене покласти меч — треба відтяти мені правицю. Нема такої кари у Царгороді?

Старшого Борича аж пересмикнуло.

— Ось бачите? — мовив він безпорадно до Алемпія, — як з ним говорити?

— Вогнедаре, — озвався мніх, — я — Алемпій з книгозбірні. Пам’ятаєш мене?

— Пам’ятаю, — сказав юнак, і мимовільна шаноба забриніла в його голосі, — і вас, і книги… І сніг, що пахнув спілими яблуками…

— І як той хлопчина, Рогволод, трохи не прибив мене сніжкою, — підхопив Алемпій, — я ось прийшов навідати тебе… Тоді ти так раптово перестав читати…

— А нині читати не в змозі, — мовив спокійно Перунич, — вас батько попрохав прийти?

— Батько твій піде зараз, — сказав книжник, роблячи знак Коснячу з Ларіоном, аби йшли геть, — а я хотів би з тобою поговорити.

— Якщо про книги, то я згоден, — лагідно сказав юнак, — тільки не треба мене умовляти… гаразд? Ви ж розумний чоловік, для чого даремно марнувати час. Самі ж говорили, що об такого як я — лише осквернитися можна.

— Поспішив я у висновках і зогрішив в поспіху, — мовив Алемпій, — нікого не можна осуджувати до кінця життя його. Умовляти тебе дійсно даремно, тобі, аби ти чомусь повірив, лише доводити треба. Хоробрим ти є і твердої вдачі — розказували бо мені, як приймав ти муки за друзів своїх…

— Так належить за законом Прави, — озвався Перунич, — і я мусив робити, що належить.

— Я довго думав про тебе тоді, — мовив м’яко книжник, — і зрозумів, у чому ти претикаєшся. Може присядемо? Тут ось лавка є… Тебе провести?

— Я сам, — мовив Вогнедар і вклав меча до піхов. Він не мав великої охоти до розмови, а згадка про ті дні коли він міг бачити засніжений Київ, і сонце-Поревит у зимньому небі, пекла груди страшніше, ніж розпечене залізо. Чому його не зоставлять у спокої, наодинці з тьмою і Вишніми? Вчора, під час грози, йому здалося на хвилю, що він бачить блискавку, й цілу ніч юнак лежав без сну, стримуючи стогін, аби не почув того доглядач. Перунич досить добре відчував довкілля завдяки Далеборовій науці, а Полісун помагав йому завзято, але темрява все одно давила на душу мов камінь.

— Ти певен чомусь, — продовжив тимчасом книжник, — що вірять Христу самі лише боягузи, і що чоловік відважний не може християнином бути. Та безліч людей, мучеників за віру Христову, з молитвою йшли на смерть найстрашнішу, аби не вклонитись ідолам. Чи скажеш ти, що не були вони відважними?