Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

— А чи йшли б вони з такою ж відвагою землі своєї боронити? — спитав Вогнедар, подумавши. Він не міг опертися спокусі дізнатися про щось нове, чого не знав раніше.

— Царство їхнє, воїне, було не від світу цього…

Вогнедар підійшов до лави і сів. Полісун вмостився поруч. «Царство… Не від світу… Приснися мені світ, зелений і прекрасний… А зараз, певне, жовкне листя, і дерева плачуть за Ярилом… Як було мені добре тут, у світі, поки міг я бачити його…»

— А в світі цьому було щось добре для них? — спитав юнак, думкам своїм відповідаючи.

— Світ — це зло, так бо мовили апостоли, — зітхнув книжник, — диявол ходить по ньому аки рикаючий лев, шукаючи, кого б пожерти. Ті ж люди позбулися спокус діавольських і мають нині небесні вінці у отця свого. Аби ти вистраждав стільки в обороні віри істинної, то і незрячими очима побачив би світло небесне. І меч оцей тобі уже не потрібен був би, бо дух чоловіка, відданого істині, міцніший від заліза.

Перунич думає, що мученики, про яких оповідає книжник, схожі на найманців, котрі б’ються за винагороду. На найманців жорстокого володаря, котрий вимагає покори беззастережної. Або вирай і вінець небесний, або вічні муки. Дійсно, не можна назвати людей цих слабкими, чи боягузливими, але ж і вікінг-найманець на службі в жорстокого ярла не є слабким… І не є боягузом, але окрім здобичі нічого не цікавить такого чоловіка… І ярла свого він любить щиро, і боїться свого пана теж щиро, і вмирає за нього з радістю, забувши, що десь далеко, за холодним морем, може сходить кров’ю під мечами ворожими рідна земля його…

— Істина, — зривається з вуст юнака відгомін його думок, — а що воно таке — ота істина?

— Отак говорив поганин ромейський, — підхоплює Алемпій, — котрий віддав Ісуса на смерть за намовлянням народу гебрайського. Він бо, ромей отой, хоч і зрячим був, а світла істини не роздивився.

— Пам’ятаю історію цю, — мовив Вогнедар, — той народ, під владою ромейською бувши, визволитися хотів, і втілення Бога свого княжити над собою звав. Тоді і сказані були слова оті про царство, котре не від цього світу… А у світі цьому треба, мовляв, будь-якому завойовнику данину давати, аби дозволяв животіти потиху. І видали аватара цього рахмани тамтешні на погибель, тим же ворогам видали, яких він любити навчав. І люд підтримав жерців і підтвердив вирок… Я все вірно запам’ятав?

— Пам’ять у тебе добра, — сказав мніх, зітхнувши, — але все оте не так треба розуміти… Не тілесне розуміння має бути, а духовне.

— Боги наші, — сказав юнак стиха, — у скрутну хвилину ставали на чолі війська. І сотнями гинули воїни, б’ючись під проводом Вишніх, та Рід наш зоставався на землі цій… Нині ж кожен себе цінує, себе рятує і про себе дбає. Немає Роду — люди розкотились як намистини, і кожна намистина — то вмістилище духу, а намиста нема уже. Отак я розумію духовно те, що коїться нині у світі… Що, Полісуне?

Вовк тривожно загарчав. З-за рогу будинку вибігло двоє озброєних людей і кинулися до лави, де сиділи обидва співбесідники. Полісун метнувся блискавицею, намагаючись дістатись передньому до горла. Вогнедар схопився, й в його руці блиснув Перунів клинок.

Тупіт важких чобіт наблизився, і юнак вдарив на звук, роблячи випад. Меч наштовхнувся на меч. Нападник відскочив. Він явно не чекав відсічі.

— Ти йшов убивати безборонного? — озвався юнак, — ти помреш сьогодні, чоловіче, бо Перун охороняє воїнів своїх…

Найманець судомно ковтнув повітря. За його спиною величезний вовцюга вчепився в горлянку його напарникові, а проти нього стояв сліпець, котрий рухався упевнено, наче зрячий…Чолов’яга кинувся вперед, розсудивши, що напасти зненацька усе-таки краще, аніж стояти, зціпенівши від страху, і потрапив просто під удар меча.

Перунич відчув ворога, як тоді, на Хорсиці, відчував з зав’язаними очима свого навчителя. Його клинок опустився з такою силою, що зніс супротивнику голову напріч. Юнак кинувся вперед на вовче гарчання, але Полісун вже справився сам. Вогнедар опустився на коліно, і вовк поклав йому на груди скривавлену морду.

— Добре, друже, — мовив ніжно воїн, — заспокойся, друже…

Косняч з охоронцями прибігли за кілька хвилин по тому. Півпритомний Алемпій очманіло дивився на мертві тіла і на переможців — чоловіка і звіра. Воєвода роздивився убитих і буркнув:

— Суздальські пси… Землячки мого Туки… Це ж він їх і підіслав, собачий син!

Тоді мовив з мимовільним захопленням:

— Це ж треба! Такий удар! Голову з плечей зняв! Всліпу! Ох, сину! Що ж мені робити? Тука ж не зупиниться! Цей дикун з північних лісів мстивий, наче поранений ведмідь!