Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

«Треба говорити про це вголос, — міркував Вогнедар, сидячи вночі біля вогнища, і насолоджуючись теплом вогню, — а як треба — то й кричати на площах! Не має значення, коли прийде така страшна Ява — нині, чи через тисячоліття! Ми в змозі зупинити це нині, бо зв’язане минуле, теперішнє й майбутнє! Прийде така Ява, якою ми її зараз робимо! Я повернуся до граду, і говоритиму про це, аж доки смерть не стулить вуста мої…»

І одного дня почав таки юнак, не в силах змагатися з духом своїм, зраненим видіннями, питати у весях шляху на Вишгород, аби проститись з найдорожчим, що мав він у цьому світі.

* * *

Батура-дереводіл тим часом жив у передмісті Вишгороду. Втратив чоловік усе добро своє, але духом не впав і вже зліпив собі сяку-таку хатину. Назвався він перед сусідами просто Туром, і роботу поденну собі знайшов. Про доньку ж, що таки завагітніла опісля тої, єдиної ночі з коханим, оповідав з належним сумом, що чоловік її, дружинник, подався за Всеславом у Кривичі, покинувши жону на безталання. Люди вірили, співчували, і більш ні про що не розпитували.

Узимку народився онучок Батурин. Дереводіл і раніше бачив як змінилася його ніжна донька, наче і дух свій незламний разом з дитям передав їй Перунич. Ніщо не могло скаламутити спокою її до пологів, а біль терпіла Поляна мовчки, як поранений воїн, на великий подив запрошеної до породіллі сповитухи. Коли ж з’явилося хлоп’я на світ, то стала йому найніжнішою матір’ю, але не називала інакше як дитятком і заборонила Світані нести онука до церкви.

— Батько, — сказала при тому, — сам дасть ім’я сину. І ще сказав Вогнедар, що має дитя його вибирати, яким Богам служити, уже дорослим ставши.

Світана жалілася Батурі, але той сказав становчо:

— Це син жерця, тож не будемо сердити Богів Древніх. А то ще вроки якісь наведемо на дитину.

— Та як же, — плакала Світана, — назве дитину чоловік її невінчаний, коли його і в живих-то нема?

Звістку про те, що загинув Перунич, приніс Батурі один з втікачів, котрий пізніше за інших вибрався з Києва і бачив на власні очі ромейські кари на площі.

— Це був чистий жах, — оповідав киянин, — Косняч з Мстиславом-княжичем лютували, наче скажені пси! Тебе, дереводіле, шукають і досі. Отой волхв молодий, що так добре пісень співав, бився ще ліпше, ляського трупу, кажуть, цілі гори наклав, але й сам до полону потрапив. І казали люди, що катував його Косняч вогнем і залізом, аби розповів він, куди ти подався. Дуже бо лютий на тебе тисяцький, за те, що ти на його місце став.

— Не чув, чи живий ще Перунич? — спитав поблідлий Батура.

— Не знаю, — мовив ремісник, — та смерть була б йому порятунком. Бережися, дереводіле, може краще тобі піти з Вишгороду. Яким не є той чоловік, але не твердіший за розпечене залізо.

Подався той киянин своїм шляхом, а Батура, подумавши, зостався на місці. Поляні ж сказав обережно, аби не чекала на лада свого, не мучила себе даремно марними надіями, та донька все одно не вірила в загибель Вогнедарову.

Якось влітку йшов собі Батура з поденної роботи, і побачив якогось чоловіка, котрий дибав потиху, спираючись на палицю. Поруч з подорожнім біг великий пес вовчої масті, наче кроки його направляючи. Волосся довге мав перехожий, все перевите сивиною, і сиву ж бороду, але тримався прямо, наче й не старий ще. Замість очей же, як підійшов ближче подорожній, побачив Батура загоєний опік і здригнувся, згадавши оповіді втікача-киянина.

«Мабуть це один з тих бідолах, — подумав, — що осліпили їх з наказу Мстислава-княжича…»

Мав з собою Батура окраєць хліба, тож і хотів віддати його сліпцеві, а потім й запросити повечеряти, та раптом застиг на місці.

Не чоловіка пізнав дереводіл, а гусла і меч… І вовка пригадав собі, а Полісун заметляв хвостом приязно, пізнавши знайомця.

— Вогнедаре! — покликав Батура тремтячим голосом, — Перуничу!

Усміхом освітилось знівечене лице, і сказав стиха юнак:

— Я знав, що знайду вас, батьку! Боги привели мене до вас.

Обійняв його Батура і мовив тремким голосом:

— Чув я од людей, що Косняч, пес скажений, катував тебе вогнем, аби видав ти схованку мою…

— Вірно говорили люди, — озвався Вогнедар, — та все це проминуло, батьку… Ви не боржник мені, я бо лише робив, що належить.

Аж заплакав Батура, хоч завжди твердого норову був.

— Ходімо! — мовив врешті, — житимеш у нас! Ти ж нічого ще не знаєш — Поляна дитя народила тобі! Хлопчик, міцненький мов жолудь…Очі твої, сині…Русявеньке…Хрестити не дає, та я й не наполягаю. Ходімо, синку! Ото буде їй радість, вона ж бо щодня виглядає тебе!