Мирослава Горностаева: Блискавиця Перунова

Похитав головою Перунич:

— Ні, батьку! Нехай пам’ятає мене таким, яким я був.

— Дурний єси! — мовив дереводіл з серцем, — а ще у волхва учився! Та хіба ж за лице твоє кохає тебе Поляна?

— Поляна воїна ладом звала, а не сліпця, — сказав юнак, — тож хай і згадує воїна. Я одного лише хочу — подивитися на сина.

Батура добре знав Перунича і розумів, що марно умовляти його. Зітхнув лише:

— Сина покажу тобі…Тільки як же ти …подивишся?

— Серце побачить, батьку. Не говоріть лише нічого ладі моїй. Я і так зробив велику необережність, коли прийшов сюди.

Провів Батура Вогнедара до садочку біля хатини-ліплянки, де жив нині, а сам зайшов до хати і мовив до Світани:

— В саду у нас сидить сліпець, з тих, що постраждали у Києві. Винеси йому поїсти. Тільки донька хай не виходить, бо лице спотворене у чоловіка того, і молоко у неї пропасти може.

Та цікавість жіноча взяла гору, і пішли жінки вдвох подивитись на захожу людину.

Вогнедар тим часом наказав Полісуну сховатись, гусла ж і меч прикрив свитиною, дарованою йому в якійсь весі добрими людьми. І сів, одвернувшись, та вдарило серце частіше від знайомих кроків.

Насипала йому борщу Світана, хліба дала і трохи меду у мисці, який берегла для доньки. Подякував Вогнедар, намагаючись змінити голос. Коли мовила в нього за спиною Поляна, і наче знову торкнулось до нього розпечене залізо, тільки цього разу обвуглило душу.

— Звідки ви йдете, дідусю? — спитала молодиця лагідно.

Ледь здригнулись прямі плечі Вогнедарові.

— З Києва, жоно, — мовив врешті.

— Чи не чули ви за чоловіка на ім’я Вогнедар? За князя Всеслава його весь Київ знав… Був то юнак краси невимовної, вірою ж язичник. Чула я, що загинув він, але тому не вірю.

— Чув я за Вогнедара, Перунича, — хрипко озвався сліпець, — що помер він від меча у битві, і смерть його була легкою…

— І батько десь таке чув, — озвалася Поляна, — та не вірю я цьому. Може зустрінете десь воїна того, то скажіть, що чекає на нього жона, і що сина він має.

Легше було терпіти смертні муки Вогнедарові, аніж чути голос цей, і лише хитнув він головою на знак згоди, коли ж пішли жінки, застогнав, наче від болю, а тоді став дихати рівно й глибоко, як учив його Далебор, і трошки заспокоївся.

— Милосердя…, — пробурмотів, — ох, батьку Боричу! Милосердний той, хто вбиває одразу… Нема вам мого пробачення, бо хвилини цієї спопеліла душа моя…

Вночі ж, коли поснули жінки, провів Батура Перунича з повітки, де той ночував, до хатини, і підвів до синової колиски. Міцно спало немовля, а пальчики його стискали срібний оберіг з вовчою головою.

— Ось син твій, — вимовив тесля, — зостанься, Вогнедаре!

Торкнувся рукою воїн синової голівки, та так і застиг надовго. Тоді похитав головою:

— Ні, батьку Батуро! Я мушу йти!

— Пам’ятай лишень, — сказав Батура прохально, — що тут і дім твій, і рід твій! Іди, бо я знаю, що не спиню тебе, але повернися до мене… До нас!

Схилився Перунич в прощальнім уклоні перед тим, кого батьком звав замість рідного, і вийшов поспішно з хатини.

— Куди ж підеш ти поночі, — запитав Батура, затримавши його біля хвіртки.

— Мені однаково нині, — мовив юнак, — а Полісуну краще вести мене крізь ніч. А йду я до Києва, батьку. Якщо зостанусь живим — то може ще навідаюсь.

— Іди, — мовив сумно дереводіл, — незламна душе…Страшні треби вимагає з людини Бог пращурів наших…Ти все поклав на жертовник, лишилося тільки життя покласти. Великим чародієм був Далебор-волхв, бо викликав тебе з минулого, аби знали люди, якими були предки їхні…

— Нехай не каже ворог, що нема у нас доблесті, — відмовив Вогнедар словами пісні, — ви ж теж такий, батьку, і Білозір, і Сулиця, і навіть Рогволод…І завжди житиме в душах людських прадавня сила Перунова, навіть в часи найстрашніші.

А вже на вулиці мовив:

— Скажіть, батьку, якось Поляні, що хотів би я, аби Сяйвіром звали сина нашого…

— Добре, — сказав Батура над силу, — будь спокійним…

А зранку Поляна почала питати за гостем.

— Снився мені Вогнедар цієї ночі, — сказала, — і зрозуміла я, хто сліпець отой…Лихо мені, бо не пізнала я лада одразу! Де він, батьку? Куди пішов?

— Пішов муж твій своїм шляхом, доню, — мовив сумно дереводіл, — а дитя своє велів назвати Сяйвіром, бо чимось дороге йому ім’я таке.

— Він не повернеться, — сказала Поляна впевнено, — краще б осліпли очі мої, бо не пізнала я в зраненім тілі душу коханого…

— У тебе є син, — нагадав Батура, боячись, аби не захворіла з розпуки молодиця, — у сина — його обличчя…