Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

Сухі старечі руки обняли його.

— Дитинко, — мовив Сулиця, — очі ж твої не бачать, тільки душа видюща! Щоб йому, паскуді, добра не було, нашому воєводі…Мені, старому, хоч одне око зоставили…

— Боги, — прошепотів Вогнедар, — та як же це?

— Та схопили мене ото разом з усіма, — мовив старий, — і під ромейську кару… А в їх же, у Царгороді, заведено було — осліплять там сотню чоловік, чи десяток, а десятому чи сотому одне око залишають, щоб калік тих за собою водив. Я якраз десятим і був…

Взяв Вогнедар дідову руку і притулив до вуст. Той аж заплакав:

— Ти ще й жалієш мене! Ото лихо! Не зважай, воїне, шевцювати і з одним оком можна!

— Як ви сюди потрапили? — затривожився Перунич, — схоплять ще…

— Вовцюга твій провів, — хмикнув дід, — а схоплять так і схоплять — що з мене взяти? Друге око випечуть — піду старцювати, та й по всьому.

— Що коїться в місті? — спитав Вогнедар.

— Ляхи Болеславові, — почав старий, — геть розперезалися. Дня не проходить, аби когось не пограбували. Ізяслав з Болеславом-крулем увійшли до Києва. Князь, дізнавшись про те, що синочок його, Мстислав, пів-Подолу спалив, та про кари оці ромейські, шпетив княжича на всю губу. Дісталося і Коснячу. Знову виходить, що добрий князь у нас, лише слуги його злі… А торговище від Турової Божниці звелів, однак, на Гору перенести. Це не інакше, як той же Косняч порадив, аби нашого брата-міщуха завжди на оці мати.

Дід замовк, тоді спитав нерішуче:

— Знаєш, Вогнедаре, що люди брешуть?

— А що?

— Ніби ти скаженого Косняча чи син, чи небіж?

— Він був мені батьком, — сказав Перунич так, як про небіжчиків говорять.

— Як же він тепер, — охнув дідо, — опісля всього…дивиться на тебе?

— Життя стало мукою і мені, і йому, — вимовив Вогнедар, — але що тут можна зробити…

— А ще брешуть, — продовжив дід, зітхнувши, — наче хрестився ти, мук не витримавши… Через це, мовляв, Косняч, пощадив тебе…

— Охрещено мене малим, — спокійно пояснив юнак, — того дня, коли винищено рід мій… Батько ж мій Косняч, хрестившись по волі власній, був серед тих, хто убивав родовичів моїх. Опісля того я захворів тяжко, і врятував мене Далебор Віщий, який і виховав потім.

— А він не знав про це, волхв твій? — запитав дідо розгублено, — як це він наважився вчити тебе?

— Мабуть сподівався на те, що дух мій все переборе, — ледь усміхнувся Перунич і розв’язав шнурівку на сорочці. Сулиця лише головою покрутив — на обпалених грудях юнака не було живого місця.

— Будь кому, — озвався знову Вогнедар, — хто скаже, що зневажив я Богів наших, відповідайте, що це неправда. І нікому з киян не пошкодив я жодним словом — доказом тому рани оці, і моє обличчя.

Сулиця тоді поклав йому на коліна торбину, і щось довге, загорнене у ганчір’я.

— Тоді, — сказав, — це твоє, Перунів воїне.

— Що це? — спитав юнак.

— Гусла твої. І меч…

— Меча ж де ви добули, діду? — аж скрикнув Вогнедар.

— Добув, — знизив дідо голос, — якось сиджу я у хатині, і привчаюсь чоботи шити, одним оком на них дивлячись. Коли заходить до світлиці лях, і одразу — до скрині. У мене і добра-то особливого нема, але й те, що є — не для зайди всякого зберігається. Я його давай соромити, а він мені: «Мільч, хаме!» Мовчи, мовляв, а другого слова не втямив, та певне ж лихе воно. Ох, розсердився я! Де й коли бачено було, аби киянина у власній хаті заволока всяка словом гидким називала! Коли дивлюсь, а у нього при боці наче меч знайомий! Вже що іншого, а Перунів клинок я і одним оком пізнав! Ех, ще більше зло мене розібрало! Чув бо я і про те, як бився ти один проти сотні, і про те, що катували тебе вогнем, зізнань якихось вимагаючи…Ось тільки, що осліпили тебе — не відав… Та все одно, думаю тоді, юнак може зараз смертні муки приймає, а гидь ляська пишається його мечем. Словом, поліз той лях до скрині моєї, а я його шевською колодкою по голові… наче легенько. І насмерть…

— Ох, дідо! — тільки й вимовив Перунич, котрий слухав усе це зі щирим захопленням.

— Еге ж, він теж так думав! — хихикнув Сулиця, — дід, мовляв, та ще й одноокий…І не стерігся. Поховав я його пристойно — в садку під вишенькою. Цілу ніч прововтузився. З ляхами у нас взагалі дива кояться. То один щезне, то другий… То зранку знайдуть десь у завулку — а воно, бідняточко, вже й захололо!

— Обережніше, дідо, — сказав Вогнедар, — ви бо мічений…

— Втомився я боятись, Перуничу! — озвався бадьоро Сулиця, — як злякався ото тоді, коли найманці Володимирові приставили мені меча до грудей, так і протремтів усе життя. А тепер аж дихаю вільніше. Так же добре — не боятись! Требище твоє, до речі, розкидали, але дуб стоїть, і криничка ціла…Ходжу туди часом про життя своє думати…Ось зберігав я корогви оті усе життя, думав — знадобляться, і знадобились ніби. А потім все одно пропали… Даремно, думаю, беріг, але ж все-таки побили ми степовиків під цими корогвами! Отже, не даремно… Затужив тільки, як почув, що зламали тебе…Ну, який з тебе християнин, будь ти хоч двічі хрещеним…Не буде з блискавки кресала, а з пожежі свічки…