Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

І нині, через стільки літ, ввижається воєводі красуня у білому платі, схилена над колискою.

«Люлі-люлі мій синочку… Татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…»

— Чому, — бурмоче воєвода, тоскно дивлячись на порожню сулію, — чому ти відмовилась від мене, Калино? І хто оповість, що сталось з дитям моїм?

Тоді він довго шукав хлопця. Боричі полягли геть усі, але у старої Святослави могли залишитись якісь родичі…Косняч їздив на Деревлянщину, розпитував у Києві про відьмин рід…Зі Святославиного селища теж нікого не зосталося в живих, а старші кияни хоч і пригадували собі її батьків: Ратибора, Перунова воїна, та Світозару Любомирову з Ковальського Кута, котра теж була відьмою-цілителькою, але людей, рідних їй по крові, віднайти так і не вдалося. Сяйвик згинув безслідно, і Косняч досі не міг зрозуміти, для чого якомусь «чоловіку з мечем» було брати з собою в мандри хворе дитя, котре не говорило, не рухалося, майже не їло…

Аби Сяйвик вижив, він був би нині схожий на цього Вогнедара… Воєвода знову згадує юне затяте лице молодого воїна…, і те, що від нього зосталося потім…Хай Бог боронить його сина від такої долі… Але язичник винен сам — для чого вперся? Подякують йому ті смерди, аякже, посміються над дурнем — і тільки…

— Але звідки він знає мене? — знову запитує воєвода в порожньої сулії, — звідки він знає, що я…когось зрадив. Звісно, це не так… не так…, але чому він сказав оте?

Воєвода чував замолоду про віщунів та їхні прозирання. Може в юнакові прокинувся дар віщунський, як-то часом буває з волхвами в смертну годину…Але тоді, можливо, йому привиділось і ще щось з життя Коснячевого…

Наприклад, куди подівся хлопчик на ім’я Сяйвір.

Тільки-но зажевріло на сході, як воєвода у супроводі охоронців, знову подався до княжої в’язниці. Міркував при тому так: може чоловік той при тямі, і розкаже про своє прозирання у обмін на смерть від меча.

Челядинець Коснячів, якому воєвода звелів доглядати бранця, мав вельми переляканий вигляд і одразу почав виправдовуватись:

— Погано, мій пане, але я тут не винен… До тями не приходить, лихоманка прикинулась…То не дивно — при таких ранах… Себе навіть не пам’ятає…Його ж, казали люди, ніби Вогнедаром звуть, а він одне торочить у маренні: «Я — Сяйвір, син Межиборів…»

Челядинець раптово затинається, бо лице Косняча стає раптом як у смертельно пораненого.

— Ти не міг цього чути від нього, пес! — загорлав воєвода., — що ти знаєш про мене? Звідки?

Челядинець, котрого воєвода схопив за горло, хрипить перелякано:

— Про вас? Що про вас? Я нічого не знаю…

Косняч відштовхує півзадушеного роба і нахиляється над бранцем, вдивляючись з жахом в спотворені обпалені риси.

— Мамо, — стогне поранений, — темно…Мамо! Запаліть хоч свічечку…

— Не може бути, — говорить воєвода сам до себе, — аби це саме він…

А пам’ять послужливо згадує доноси виказувачів, і слова їхні про двох волхвів, старого й молодого…»Чоловік з мечем«…І «вовча голова» — оберіг Перуничів… Чи це можливо?

— Жоден волхв, — бурмоче Косняч, — а тим більше — Перунич, не буде вчити хрещеного чоловіка…Це не він…Не він…

— Скільки праху на землі, — знову марить поранений, — стільки і воїв небесних…Вони будуть битися поруч…Боричі вийшли з Вираю… Їхні мечі — до мого!

— Як тебе звали? — кричить воєвода, вже не володіючи собою, — як?

— Сяйвір, син Межиборів, — раптом майже притомно відповідає бранець, — чуєте, Віщий? Я згадав…Згадав…Селище в лісі, а маму звали Калиною…Вона співала мені пісень…

Косняч відсахується і кличе челядинця. Той несміливо підходить ближче, все ще тримаючись за горло.

— Зніми з нього ланцюги, — наказує тисяцький.

Слуга виконує розпорядження і застигає з відкритим ротом. Грізний тисяцький бере в’язня на руки і йде до виходу. Лице Косняча залите слізьми.

Сину, — шепоче він, — я знайшов тебе…Сину!

* * *

Воєвода примістив Вогнедара у наспіх опорядженому прихатні свого будинку і подався до монастиря Печерського слізно прохати ігумена Феодосія, аби той відпустив доглядати за пораненим мніха Ларіона, відомого у монастирі як лічець. Лікував той мніх трохи травами, трохи вмілим доглядом, в основному ж покладався на святу молитву. До особливо тяжких недужих приносив реліквії зі Святої Землі, де побував замолоду. Оповів Косняч ігумену усе як на сповіді, і тінь якась ковзнула по лиці суворого настоятеля.

— Чи не отой це жрець Перунів, — запитав врешті, — що опоганював місто за Всеслава?