Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

— Віщий, — наважився спитати Вогник, — чому Неждана така лиха?

— Не вона лиха — життя у неї лихе було.

— Невже справді так тяжко нині жити в Русі, як вона розказує?

— Навіть не тяжко, а гидко, — озвався Далебор, — тут їй жити тяжче, Неждані твоїй. На весі, на обробленій вже землі сидіти легше. А любкою боярською бути — і взагалі легко. На м’якому спати та солодко їсти… І всього лишень треба тіло віддати старому нелюбу, а душу — чужому Богу.

— Але вона й Люта не любила! — не втримався Вогник, — вона нікого не любить!

— І таких навідує Лада, — зітхнув Далебор, — тільки іноді запізно.

— А ви когось кохали, Віщий? — раптом вихопилося у юнака.

— Я? — перепитав волхв аж розгублено, — я? Кохав…

— А ким вона була?

— Дочкою відьми, — ледь всміхнувся Далебор, — кого ще може кохати Перунич? Мати її невимовної сили відунка була. Аби не хрещення оте криваве — стати б їй Великою Волхвинею Київ-граду. А так вони ховалися у лісовій весі. Коли я приблукав туди, мати дівчини була вже тяжко хвора. І аби я лишився там…

— Але ви не лишилися?

— Ні, Вогнику. Пішов, аби дістатися до Руяну. За долею Русі. Я тоді не вірив, що повернуся живим.

— І більше ви її не бачили?

— Ні. Але намагався знайти, бо ніколи не забував. Мав я на Руяні жону, і рід свій зоставив у венедів. Та, як повиростали сини, подався знов на береги Дніпрові. Довгим був мій шлях, однак я таки повернувся. І спізнився… Вона загинула. Оповідали, що й онуків уже мала лада моя, а перед очима й досі — юнка чорноока з розмаяним волоссям. І купальський вогонь… Ото і все моє кохання, Вогнику.

— А як її звали, вчителю? — спитав юнак розчулено.

— Святославою, — озвався стиха Далебор.

— Жона, а ім’я як у воїна…

— Її батьком був Ратибор-хорват з Перунових воїнів. Родом з гір Карпатських. Я його добре знав. Нам, молодим, здавалося, що се — живе втілення відваги. Був він чурою самого князя Святослава і хоробрістю не поступався навіть цьому сину Перунову. Може тому жона Ратиборова, волхвиня, й доньку так назвала. Але то все давні справи, хлопче. Краще бери меча і ходімо вчитись.

Юнак більше не розпитував. Його трохи здивувало, що й суворого навчителя навідувала Лада. І хоча він вже вкотре пообіцяв сам собі, що не ходитиме більше до Неждани, однак найближчої ж вільної години знов опинився у її хижі. Так минула зима.

* * *

Навесні ж сталося лихо…

Вогник якраз сидів у хижці Неждани, впираючись ногами у підставку верстата, і спостерігав, як жінка робить останній стібок на сорочці. Сорочка призначалася йому. Нове вбрання було не зайвим — зі старого він виріс ще восени і нині носив саморобну куртку з лисячих шкірок просто на голому тілі. Неждана пошила йому сорочку й гачі з грубого конопляного полотна, а коли скінчила шиття, то видобула зі скрині широкий шкіряний черес.

— Лютів, — сказала, — а буде твій.

Вогник почав було відмовлятись, але Неждана змусила його таки вбратися у нове та підперезатися чересом. Юнак помилувався гаптуванням на рукавах — знаками коловрату, де фарбовані в червець нитки переплітались з чорними, і притягнув жінку до себе. Та відбивалася, сміючись:

— Цілу ніч Ярила славили, а тобі все не досить… Біжи, бо вчитель розсердиться.

Знадвору почулися звуки рогу, і коханці зірвалися з ложа. Тривогу протолчани здіймали не часто, а лиш у випадку крайньої небезпеки. Вогник схопив свого меча, з яким не розлучався, і разом з Нежданою вибіг із хижі.

Посеред купки людей стояв, важко дихаючи, малий Твердята, отрок років десяти. В плечі його стирчав уламок стріли, а в блакитних очах метався жах. Тверд з Твердихою, батьки хлопця, та інші протолчани намагалися про щось допитатись у нього. Хтось уже побіг на Святилище за Далебором. Твердята раптом вибухнув плачем, але то були не сльози болю.

— Вони убили його! — хлипав він, — убили!

— Та хто «вони»? — домагався Тверд, — кого убили, синку?

— Пра… Прадуба вбили!

— Хорсицького Дуба? — ахнув Тверд, — хто насмілився зачепити Перунове дерево?

— Хре… Хрещені люди! — хлипав хлопчина, — їхні лодії стоять не на переправі, а у Брамі, під Чорною Скелею. Я хотів не дати… Став камінням кидатись… Так вони стріляти стали — ледве втік.

— Зрубати Прадуба — діло не просте… — зауважив хтось.

— В-вони розвели вогонь біля стовбура! — затинався Твердята, — вони його убивали! Як людину!

— Що тут таке? — почувся спокійний голос Далеборів.

Волхв одразу ж підійшов до хлопчини і вправними пальцями висмикнув стрілу. На зарюмсаному личку Твердяти виступили веснянки, і він тихо застогнав. Далебор сказав неголосно: