Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

— Воїне, чого голосиш, аж у плавнях чутно? Це лише стріла…

— Віщий! — Тверд схвильовано, — велике лихо!

Хтось уже приніс полотна, і Далебор поклав на хлопцеву рану мастило зі своєї торбинки, одночасно слухаючи Тверда.

— Навіть печеніги, — мовив волхв врешті, — не насмілювалися доторкнутись до Хорсицького Дуба!

— Отже, Віщий, — понуро мовив Тверд, — ці люди гірші за печенігів! Як ми дожили до такого? Перун відвернеться від нас!

— Збирай, Тверде, — сказав Далебор, — усіх, хто може носити зброю. Жони хай залишаються в селищі. Решта — на човни!

Вогник підійшов до навчителя. Старий глянув в лице свого учня і мовив:

— Це буде твоєю першою битвою, сину душі моєї. Виживеш — будеш косаком.

Носити вояцького чуба було давньою мрією юнака. Та для цього треба було вижити в першій битві і знищити першого ворога. Вогник ще не вбивав людей, хоч і знав, що воїн колись та муситиме це робити. Він витер об сорочку раптово спітнілі долоні і стис руків’я М’єльніра. Аби оті люди з лодій не дуже пошкодили Прадубу… Юнак почувався так, наче небезпека загрожувала близькому приятелеві. Великий Дуб був душою острова, його оберегом. Твердята сказав, що дерево убивали як людину… Так, як колись убили Вогникових рідних. Вогонь, сокира, меч… Молодий воїн схопився за голову. Щось страшне билося об заслону в пам’яти наче риба об кригу.

— Все гаразд? — спитав Далебор ледь стривожено, — що з тобою, хлопче?

— Нічого, учителю, — ледь чутно відповів юнак. Він намагався заспокоїтися. Чого доброго, Далебор подумає, що він боїться битви. Цього лишень не вистачало — з першої ж сутички вважатися страхополохом! Неждана засміє його… Вільна Неждана, що нікого не кохає… Вогник труснув головою і рішуче пішов до берега, де бродники спішно лаштували човни.

У Брамі, невеличкій затоці біля самого краю острова, дійсно стояло кілька лодій. Стояло досить безпечно — відсутність загрози зі степу трохи послабила пильність мандрівників. Протолчани спинилися за виступом скелі і послали на вивідки молодика на ім’я Ярволод. Той пірнув з комишиною в зубах і зник. Повернувся досить швидко.

— На лодіях — всього троє! — видихнув, — решта, видно, нагорі. Димом тягне — аж сюди чутно. Віщий, треба спішити!

Троє вартових, котрі не стільки вартували, скільки базікали між собою, не встигли і зойкнути, як були обеззброєні. Лодії були торговими, і це здивувало протолчан. Звичайно, купці не тільки не насмілювалися скривдити Прадуба, а й залишали під ним гойні пожертви «на щастя».

Далебор підійшов впритул до одного з бранців. Очі волхва дивилися на нього так незмигно, як дивляться жовті очі полоза на застиглі у жасі звірятко.

— Як звешся, чоловіче? — спитав.

— В-векша, — видихнув полоненик, кругловидий веснянкуватий молодик.

— Куди йдете?

— До Києва, а тоді — до Турова.

— Хто хазяїн лодій?

— Остафій… Торговий чоловік із Турова же…

— Він наказав зрубати дуба?

Векша раптом затрусився як лист:

— Я не винен… Я говорив — не треба! Пороги попереду! Не пропустить Славутич! На Хорсиці повно поганства! А йти-то нам… повз Перунів острів, де змій живе… Усі-бо знають — ідол київський туди доплив, та на змія й перекинувся.! Я говорив мніхові-то нашому — зжере нас змій! Не пробачить смерти дуба свого! А той одне товче, що в дереві тому сатана сидить! То й хай би сидів, аби до нас не в’язався!

Бранець раптово замовк. Вогник спершу не втямив, куди дивиться Векша, а тоді зрозумів. На Далеборів оберіг з темного срібла із зображенням вовчої голови.

— Вовк Перунів, — пробурмотів полоненик, — ой пропали! Ой, лихо! Віщий… Пощадіть! Віщий…

— Ти пізнав оберегу Перуничів, — холодно сказав Далебор, — отже відаєш і давній закон. Життя убивць — за життя Перунова Дуба!

— Віщий, ми не винні! — заскиглив Векша, — то все Варсонофій з Остафієм. Мніх велів рубати, а Остафій і не суперечив. «Цікаво, — говорить, — глянути, як таке страхіття руне в річку.»

Якийсь спогад мигнув в очах старого жерця.

— Хто він, Варсонофій?

— Чернець з Борисоглібського монастиря, що в Турові. Вертається з паломництва. Був на Афоні… В Єрусалимі був…

— Чим дуб йому завадив? — вибухнув Тверд, що стояв тут таки.

— Спокуса, каже, ідольська, — озвався Векша, — але я не винен… Я…

— Ти рубав дерево? — тим же спокійним голосом спитав волхв, — саме ти, Векшо з Турова? Ти тримав у руках сокиру?

Збрехати Векша не міг. Як не могла жаба не повзти до змієвої пащі.