Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

— Рубав… Але…

— А оті двоє? — волхв кивнув на позосталих бранців, що їх тримали Тверд та його люди.

— Вони теж…

— То й отримуйте, що належить таким за законом Прави, — мовив Далебор і відвів свій вбивчий погляд. А тоді рушив урочищем нагору, полишивши протолчанам виконувати присуд.

Остафієві люди так піддалися жазі руйнування, що проґавили нападників. Адже звалити сокирами тисячолітнє дерево було неможливо. Тому, біля самого стовбура розпалили вогнище і довбали вже по випаленому. Вогник побілів. Прадуб, добрий приятель його дитячих літ, гинув, не маючи змоги захиститись.

— Заберіться від дерева геть! — сказав Далебор таким лунким голосом, що його почули навіть крізь цюкіт сокир.

— Чого тобі, діду? — весело спитав багато вбраний бородань, що стояв трохи осторонь, — чи може сам хотів би напиляти дров на зиму?

— Ніхто з вас, — озвався волхв, — не доживе не тільки до зими, а й до Ярила.

— Чи не зурочити нас хочеш, чаклуне? — хмикнув купець, — іди звідси, доки живий-здоровий! Ти, як і деревина ця — зажився на світі.

— Не можна зурочити мертвих, — сказав Далебор спокійно і видобув меча. Вогник рвонув з піхов М’єльнір. Ззаду надбігали бродники на чолі з Твердом.

— Сла-ава! — рявкнув Тверд, — биймо!

Свиснули стріли. Хтось закричав від болю. Купцеві люди, отямившись від несподіванки, зайняли оборону за димлячим стовбуром. Дим заважав цілитися, і протолчани пішли врукопаш.

Вогник рвався до Прадуба. М’єльнір уже забрав життя двох чоловік, що насмілилися заступити шлях його господареві. Літа важкої праці не минули марно — зупинити нині юнака могла хіба що стріла у серце, але не людина з мечем. Він прорвався до стовбура і почав розкидати палаючий хмиз.

— Ла-адо!

Жіночий пронизливий голос. Вогник обернувся якраз вчасно, аби зустріти ще одного ворога. На допомогу напаснику біг другий. Поза їхніми спинами Неждана натягувала лука.

Юнак не бачив, аби його подруга сідала у котрийсь з човнів. Однак, вона була тут і при зброї… Вільна Неждана… Меч його мигнув блискавицею, розвалюючи голову супротивнику. Вогник продовжував розкидати хмиз. В голові крутилося від диму… Він уже нічого не бачив довкола, окрім чорної діри, що її виїв вогонь в боці віковічного красеня.

Чоловік з окутою залізом палицею, який нестямно вимахував нею, неодмінно забив би юнака, аби не Нежданина стріла, що потрапила нападникові просто в потилицю. Удар втратив частину своєї сили, але палиця таки ковзнула по незахищеній Вогниковій голові. І опустилась темрява.

* * *

«Люлі-люлі, мій синочку, — ніжно шепоче темрява, — татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…»

«У моря калина, під калиною дівчина, — воркоче інший жіночий голос, — не шиє та діва, не пряде, взори не гаптує, лиш чари чарує. Ідіть-но, вроки, від онука Дажбожого Сяйвіра на сухі ліси, на гнилі води… Тут вам, діти Марени, не стояти, білого тіла не ламати, червоної крові не в’ялити, білого тіла не сушити… На морі-окіяні, на острові Руяні, дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…»

«Сяйвір, певно, хворий, — поволі пропливає думка, — хто такий Сяйвір?»

«Запам’ятай, онучку, — це вже говорить чоловік, — ти є Сяйвір, син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів з роду Боричів. Мусиш пам’ятати це як Дажбожу молитву. Щоб не сталося з нами — не забувай!»

«Не забувай, синку, — зітхає голос жінки, що співав колискову, — не забувай…»

«Сяйвір, син Межиборів… Та це ж я… Я…»

«Калино, Святославо! — гукає чоловічий голос, що розказував родовід, — біжіть з малим до озера! Там є човни!»

«Рятуйся, Калино, я прикрию! — інший чоловік, молодший.

«Межиборе! — кричить розпачливо жінка, — Боги! Межиборе…

Тінь у гострому шоломі. В руці меч… На лезі кров…

Кров батька Межибора…

«Ти убив його! — жінка з розпачем, — що ж ти накоїв, братовбивце!»

«Калино, — говорить тінь, — стривай… Не бійся… Я все тобі пробачу! Задля дитини — зупинись!»

«Ти — мені пробачиш?! Ти?!»

«Не треба, Калино!»

Він, Сяйвір, з жахом притискається до підніжжя дерев’яного Образу Перунового. Поруч з ним — жона у білому. Не Калина… Голос, що співав колискову, затих навіки.

«Заберіть їх звідсіля!» — хрипкий голос з чужинецькою вимовою.

«Обережніш, Чудине, — застерігає хтось, — це ота відьма! Зурочить — жоден піп не відчитає!»

Сяйвик впивається зубами в руку, що схопила його. Рот наповнюється солоною вологою.