Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

Погляд юнака упав на мисливський ніж, що був на поясі в Неждани. Вогник потягнувся за ним і зомлів раніше, ніж зумів видобути з піхов. Тихі голоси загиблих знову задзвеніли у темряві.

«Не забувай…»

* * *

— Ну, як він, Віщий? — почувся голос з Яви.

Голос знайомий… Тверд, протолчанський ватаг… Далебор відповів:

— Не краще і не гірше. Так само.

— Витягніть його з Нави, Віщий! Хлопчині не час вмирати.

— Хто знає, — Далебор втомлено, — де його час. Дякую, Тверде, за принесення. Ходімо, справимо требу.

— Попросіть же Перуна про дощ, — Тверд несміливо, — спека… Горять плавні, ні риби, ні звіра… Ми-то відаємо, що Блискавиця сердиться. За те, що не вберегли Прадуба. Але ж ми зробили все, що могли…

— Не просити Богів треба, а лише славити їх, — озвався Далебор, — як бо говорили пращури:» Се бо славимо Богів ніколи не просячи, бо славимося силою їх!» Якщо вірити і славити — то виживемо. Збайдужіємо — пропадемо. Ходімо, Тверде… Принесемо пожертву і будемо чекати.

Голоси віддалились і затихли. Вогник поволі розплющив очі. Над силу звів руку і обмацав голову. Пов’язки не було. Тільки коротко обтяте волосся нагадувало про рану.

«Довго лежу, — подумав знехотя, — тоді весна була, нині Ярило гуляє світом… Неждана… Нема Неждани…»

Юнак скривився наче від болю, згадавши бліде, злагідніле в смерті лице. І отой зойк… «Ла-адо!» Вона його врятувала. Хоч і не кохала… Чому йому так потрібно було хоч дихання Лади? Може тому, що в дитинстві не встиг дослухати материну пісню?

Згадка про матір розбудила болючі спогади. Обвуглений Прадуб… Пам’ять про минуле, що прокинулась так раптово. Те, як хотів померти, дізнавшись, що його силоміць вирвано зі світу Богів Руси. І знову наповнила жахом думка: що скаже Далебор… Старий був нині для нього всім… Одна думка про те, щоби покинути його, пекла, наче біль від рани. А схоже на те, що йти таки доведеться.

Далебор прийшов увечері, коли спека трохи спала. І одразу помітив зміни у лиці хворого. Сказав з полегшенням:

— Хвала Богам! А я думав — знову заснув надовго.

— Заснув? — вишептав Вогник, — хіба я спав?

— Коли я знайшов тебе малим, ти був дуже хворий, — вияснив старий, — ми звемо хворобу цю мроя, або сон-мара, а лічці ромейські — кома… Смертний сон. Я боявся, аби тебе знову не здолала та недуга. І першого разу ти вижив дивом, а другого разу не переживав ніхто.

— Сон… — озвався юнак, — я ніяк не міг наздогнати рідних. Я заблукав у Наві, Віщий!

— Тепер одужаєш, — сказав волхв підбадьорливо.

— Віщий, — мовив юнак, — як мені жити далі?

— Жаль Неждани, — мовив старий лагідно, — але що поробиш… Я сам склав тоді для неї вогнище. Як воїн, пішла у небо подруга твоя.

— Мені теж її жаль… Але я не про це… Я поки що живий, Віщий… Що робити з отим закляттям, яке на мені?

В Далебора смикнувся кутик рота.

— Не думай, — мовив він врешті, — а краще — забудь.

— Але як не думати? Хіба зможу я бути Перуничем? Чи навіть просто жити поруч з вами, Віщий?

— Твій дух, — м’яко мовив Далебор, — опирався закляттю цьому так, що трохи не вбив твоє тіло. І, хлопчику мій, я знав про це віддавна. Коли я натрапив на тебе, тебе доглядав чернець, котрий звав тебе Самійлом. І на тобі був їхній оберіг.

— Але як ви могли тоді… Для чого?

— Гатило Борич, — озвався волхв, — був моїм бойовим побратимом. Ми разом билися під Корсунем. Він був гриднем князя Володимира, а я— молодим Перуничем, що тільки-но заслужив право носити чуба. А потім наші шляхи розійшлися надовго. Мені довелося покинути Київ з волі Верховного жерця, а опісля вже не було куди повертатися. Гатило ж, коли князь його зрадив віру предківську, покинув свою службу і подався в туровські ліси.

— Се мій дідо, — сказав юнак, — я пам’ятаю… Мене звали Сяйвір. Син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів… З роду Боричів…» І що б з тобою не сталося — не забувай!»

— Не дивно, що він змусив тебе витвердити родовід. Гатило завжди був вірний звичаям.

— А хто така бабуся Слава? Його жона?

Далебор похитав головою.

— Ні, Вогнику… Се й була моя Святослава, Ратиборова донька. Твоя мати, Калина, здається, — її дочка. Імені чоловіка Святославиного, а твого другого діда, я не знаю, бо зоставив її до того, як вона вийшла заміж. Не знаю, і як вона опинилась в Дреговичах. Ізгойська весь, в якій вона виросла, була аж десь під Овручем. Бачиш, як доля грає людьми? Ми розминулись у Яві на який-то рік…

Вогник з хвильку осмислював звістку, що є онуком Далеборової коханої. Тоді озвався несміливо: