Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

Юнак стояв перед Образом, притиснувши до грудей скривавлену руку, і дивився, боячись моргнути, як кров його бризнула з чаші до жертовного полум’я. Далебор, котрий творив требу, мав зважати на прикмети і знаки. Раптом Вишні відмовляться прийняти його присягу?

Та лихого знаку не було, і Далебор гострим бричем зрізав Вогникове волосся, лишивши пасмо на тім’ї — омріяний вояцький чуб. Тим самим юнак посвячувався у Перунові воїни і міг сам правити треби. Що він і зробив через кілька днів з напучення Далеборова й у присутньости протолчан, котрі не втрачали надії вимолити у Вишніх життєдайний дощ.

— Молимося Богам, — вимовляв Вогник юним дзвінким голосом, — аби мали ми чисті душі й тіла наші… І щоб мали ми життя з пращурами нашими, в Богах зливаючись у єдину Правду. Такі оце єсьми, Дажбожі внуки! Слава отцям і матерям нашим, що вчили нас віданню про Богів наших і вели нас за руку стезею правою…

У язиках священного вогню, який він розпалив перед Образом Перуновим, юнак бачив своїх загиблих родичів. Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава, що померла за нього… Дід Гатило, що вчив його шанувати рід свій… Вогник підкинув у вогонь сухого паліччя і злив узвару з чаші. У тиші раптом почувся віддалений гуркіт грому.

— Коли Сонце засяє, — вимовив юнак, дивлячись у небо, що швидко темніло, — співаємо хвалу Богам і огнищу Перунову, що є званий — Потятич на ворогів. І речемо велику славу отцям і дідам нашим, що є суть у Сварзі…

Вдарив грім… Хлюпнула злива, запізніла гроза, перша у цьому році. Протолчани радісно загукали. Перун почув молодого жерця і змилувався над їхньою вессю…Струмені води спливали по гострому дашку, під яким горів вогонь. Молодий Перунич потягнувся до неба, повного блискавиць, жадібно вдихаючи пронизливий запах громовиці. Він був зараз і блискавкою, і хмарою, і дощем, і рослиною, що жадібно пила вологу. Був умирущим Прадубом, що там, на Чорній скелі, здригався під ударами вітру, але все ще не хотів помирати… Був Славутичем, по якому ходили хвилі, був древніми скелями, був — усім… Ще трохи — і він зрозуміє щось таке, про що не можна довідатись навіть від мудрого Далебора і зможе доторкнутися до потуги небес!

Та гроза проминула, і з нею зникло відчуття єднання. А ввечері цього ж дня Протолче бучно гуляло. Кільканадцять чоловік, обнадієні вдалою пожертвою та видимою милістю Перуновою, вирушили у плавні і повернулися зі здобиччю. Тверд заявив прилюдно, що завжди був певен — з Далеборового хлопця виросте великий чародій. Ану, перша ж його треба принесла допомогу Вишніх! Сам Вогник наче на крилах літав. Далебор подарував йому оберегу Перуничів —«громове колесо», яку зробив власноручно, і юнак весь час доторкався до дарунка, що висів на ремінці, аби той набрався сили. Про пережите вранці Вогник не розповів навіть учителю, але Далебор здогадався і зайвий раз привітав себе з тим, що не помилився в хлопчині і свого часу ризикнув очистити його Перуновим вогнем.

* * *

Вогник спустився у вибалок, що вів від Вишнього Святилища до Дніпра. У повітрі відчувався теплий подих Лелі. Знову весна… Від загибелі Неждани проминув рік.

Саме тут, на березі Славути, протолчани склали для своїх загиблих погребове вогнище. Він не був на похованні, бо лежав без пам’яти. Наче сотня літ минула з того дня.

Вони з учителем навідували Прадуба. Зима була суворою, і дуб таки всох. Зеленіла лише одна гілка, витягнена до Славути, наче в останньому вітанні. Далебор на зворотньому шляху завернув на древнє Святилище і дав зрозуміти своєму помічникові, що хоче побути сам. Вогник розумів учителя — всупереч всьому волхв сподівався, що Прадуб вистоїть.

Юнак підійшов до зарослого травою горбочка. Скинув накидку з лисячих шкірок і розстелив її біля нього. Вийняв з-за пазухи білого вузлика. З-під поваленого дерева вибрався Полісун, котрий встиг уже пробігтися берегом вперед і повернутись, та запитально подивився на друга.

Вогник розгорнув полотнину і видобув крашанки з качиних яєць, шматок вудженини та в’ялену рибину. Зверху поклав перепічку з дикого проса. Згадав, як бідкалася Твердиха, котра принесла йому перепічки, що нема змоги відзначити Великдень як належить. З короваєм із білого тіста. Короваї для бродників лишилися в минулому, там же, де рідні гради та весі. Та й Вогник не пам’ятав їх смаку. Він зітхнув і поволі проказав Дажбожу молитву, як-то і належало Великого Дня. Тоді пом’янув усіх своїх родичів, чиї кістки лежали у Туровській, а чи Полянській землях, і окремо — Неждану. Скромну тризну розділив з Полісуном, а крашанки зоставив у густій траві могильного горбочка, насипаного на місці вогняного поховання. Вільна Неждана… Юнак відчував її незриму присутність. «Скільки праху на землі, стільки і воїв небесних…» І серед них — його лада з луком в руках…