Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

«Кляте щеня! Уб’ю!»

Лезо списа направлене просто в груди… Біла тінь поміж ним і смертю…

«Бабусю! Бабо Славо!»

«Ти убив відьму, Чудине! Дивись тепер!»

«Чудине, Туко! — голос воїна в шоломі, — геть, дикуни заокські! Не смійте чіпати хлопця!

Воїн нахиляється над ним. В його руці все той же скривавлений меч.

«Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я ж Косач… Косач Борич… Не бійся… Я заберу тебе з собою… Я нині… твій єдиний родич. Ти згадаєш мене… Не бійся!»

«Мама казали — ви не родич, ви зрадник! — кричить той, кого звали Сяйвіром, — я ніколи не стану зрадником, як ви! Я — Сяйвір, син Межиборів!»

«Чули, отче Варсонофій? — воїн з розпачем, — що мені робити? Дитя не пізнає мене… Та ще й — «син Межиборів»… Пропало… Геть усе.

«Діти швидко забувають, — заспокоює ще одна тінь, — і ми змусимо його забути це ім’я. Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.»

Вода у озері червона. Чи-то від променів сонця, що хилиться за дерева, чи-то від крови Боричів…

«Хрещається раб Божий, — бурмоче тінь, — і нарікається Самуїлом… Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого…»

«Не забувай…, — шепочуть голоси загиблих, — не забувай…»

— Вогнику! — знайомий голос з Яви [16] Теперішнє, сьогочасне, «світ явний». , — Вогнику!

Пахне димом і гаром… Це горять хати з дубових колод… Страшний холодний вихор засмоктує іскорку життя, що колись звалася Сяйвіром. Біле світло попереду… І тиша… Тиша… Ніяк не наздогнати тих, що пройшли цим шляхом раніше…

— Тяжка рана, Віщий? — знову голос живої людини.

— Ґуля на потилиці — і все. Та боюсь я, Ярволоде, що він знову засне… Того разу я ледве виходив хлопчину, а нині…

Світло пробивається крізь заплющені повіки… Живе світло Дажбоже…

— Вогнику, — знову кличе хтось, — Вогнику?

— Я Сяйвір, син Межиборів, — ледве вимовляє юнак і розплющує очі. Так само пахне гаром і димом, але він уже знає, що це не палаюча весь. І старий чоловік з золотавими очима усміхається з полегшенням:

— Хвала Богам, житимеш, Вогнику.

— Я Сяйвір…, — бурмоче юнак і з зусиллям зводиться на ноги. Його нудить, а гул у нашвидкуруч перев’язаній голові зливається з близьким гудінням порогів.

— Віщий Далеборе! — чується від гурту людей на скелі, — а підійдіть-но сюди.

— Вогнику? — запитує Далебор, — ти б може сів?

Юнак заперечливо хитнув головою. Дві половини його життя нарешті з’єдналися в одне ціле. В тій, перший половині його звали Сяйвіром… Сяйвіром Боричем з лісового селища на…

На Туровщині…

Далебор таки пішов до гурту бродників, а Ярволод, протолчанин, простягає Вогнику руку:

— Тримайся, друже! Цей здоровило з палицею трохи голови тобі не розвалив…

Вогнище біля дуба загасили. Пошарпані протолчани тісним колом оточили двох зв’язаних бранців. Це купчина у багатому вбранні та мніх у чорному довгополому одінні.

— Кажуть, що християнські жерці битися не вміють, — говорить Ярволод до Вогника, — віриш, він мене трохи не придушив! Ходімо ближче, здається, Віщий знає його!

— Що, Врабію, — питає тим часом Далебор у полоненика, — не забув ще ті часи, коли розбійничав з ватагою своєю?

— Я той гріх давно відмолив, — понуро відповідає чоловік у чорному, — і не тобі, поганине, мені дорікати!

— Я ж попереджав тебе, чоловіче, — аж занадто лагідно каже волхв, — аби ти ніколи більше не робив того, за що карають Боги Руси. Я ж полишив тобі твоє нікчемне життя лише задля хоробрості твоєї. Ти ж покинув меча, але не покинув злодійських звичок. Ти напав на безборонного, та ще й нацькував на нього оцих ось безбатченків, що життям заплатили за дурість свою!

— Я робив те, що мусив робити, — погордливо каже Варсонофій, — хоч і знав, так, знав, що диявольське дерево стане причиною моєї загибелі! Диявол має велику потугу, та мене йому не здолати, бо я ще сьогодні побачу рай і святих! А твою душу, клятий ідолопоклоннику, чорти потягнуть до пекла!

— О, Господи! — раптом очманіло озивається купець, — то це не грабіжники? Ви що, люди добрі, і справді зібралися прикінчити нас за цю суху деревину?

— А ти як думав? — войовниче питає Тверд.

— Беріть товари, лодії! — зойкає купець, — усе беріть! Тільки відпустіть з душею!

— Стривайте! — Вогник роздвигає протолчан і стає навпроти бранців, — стривайте! Я згадав!

— Що ти згадав, Вогнику? — Далеборів голос звучить незвично лагідно, — ти знав цього чоловіка?

— Мене звали Сяйвір, син Межиборів, — говорить юнак, і в синіх очах його така зненависть, що Врабій-Варсонофій мимоволі подається назад, до краю скелі, — цей чоловік сказав, що я забуду це ім’я! Він наклав на мене закляття іменем їхнього Бога! Він був з воїнами, котрі спалили мою весь і зруйнували Святиню! Нехай чорний чаклун скаже, що зробили з Родом моїм! Мою матір звали Калиною, і вона співала мені пісень! Нехай він розкаже, як вона померла! Моя хата згоріла, а хрестили мене кров’ю родичів! Нехай він розкаже, що сталося з Боричами!