Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Тиша зовсім заспокоїла її. Стала певна, що до Новобалківської дійде благополучно і ще до вечора буде там.

На другий день Наталі вчувся слабкий, стишений відстанню дзвін. Важкий звук повільно танув у шумі жовтих куниць очерету. Наталя зраділа, наддала ходи. Звуки дзвона наростали, ставали гучнішими, яснішими. Йшла, як під марш, а потім заболіло серце від здогадки: дзвонили по покійнику. Розмірено, одноманітно гупав важкий дзвін.

Наталя раптом зупинилася, перехрестилась, як учила мати:

Прийми, Господи, душу упочившого в чертоги твоя... Хтось не схотів далі жити... А може, і хотів, та позбавили життя.

Защеміло серце. Блискавкою промайнула тривожна думка: а що, коли це його ховають? Могли ж тоді убити в саду. Могли тяжко поранити, і помер... Вона пішла ще швидше, майже бігла, а дзвін усе дужче, гучніше бив, надриваючи душу.

На невисокому пагорбку між очеретами та станицею густо забіліли дерев'яні хрести просторого кладовища. Від крайніх дворів станиці урочисто посувалася жалобна професія.

Наталя протиснулась крізь натовп і глянула на тих, хто лежав у трунах. Од серця відлягло. Вибралась із натовпу. Сіла між двома могилами, заплющивши очі.

Отямилась від того, що хтось тягнув її за руку.

Якась бабуся тримала залізну тарілку, повну каші з товченої пшениці, политої узваром. Із розбухлих зернят стирчала свічка жовтого воску. Коливався тремтячий вогник на її кінці.

Бабуся простягла тарілку, ласкаво запрошувала:

— Пом'яни, дівчино, душі убієних страждальців. Раби божої Катерини та світлого в'юноші Миколая.

Наталя взяла ложку. Каша була солодкої , із присмаком яблучної кислоти Належало з'їсти три ложки. Їла повільно. Запитала:

— Кому ж заважали бабуся та хлопчик малий?

— А-а-а, ти, дівчино, мабуть, не з нашої станиці, коли не знаєш цього лиха.

— Вгадали...

— Тож я дивлюся, дивлюся на тебе, а не впізнаю. Навіть подумала собі: Невже я така стара стала та підсліпувата, що людей не впізнаю?» Звідки ж ти, голубко?

— Я, бабусю, із станиці Батуринської.

— Гай-гай, дівчино. Далеко тебе вітри занесли від рідного гнізда... Та воно й не дивно. Тепер уся Кубань з місця зрушила. Люди йдуть та йдуть. Лихо круг нас. Ось і в нашій станиці жила собі моя подружка, козачка, стара Катерина Явлаш. Залишилась на старості з онуком Миколою. Всі в неї пропали. Кого вбито, кого бог так до себе покликав, а хто так і не знаємо, куди подівся. Отож удвох залишились. Ох, яка ж то потрібна людина була... Вміла рятувати від усяких хвороб. І малят приймала. А позавчора прийшли з очеретів. Ховаються там від нової влади. Хтось захворів у них, когось поранено. Й просять Катерину до плавнів, а вона візьми й відмовся. Каже, не піду туди лікувати ваших головорізів. Нехай виходять з лиманів, мирно вдома живуть, тоді й буду лікувати. Вони закричали: «Ага, чортяча відьмо! Червонопузих лікувала, сама до них бігала, а козака не хочеш? Збирайся, а то зв'яжемо й поцупимо силою!» А Катерина відмовляється. Вони схопили її, а вона якось вирвалась, ухопила рогачі та головного По тім'ї — хрясь! А він її прикладом у груди. Хіба багато старій бабі треба? Вони ще не зрозуміли, що вона мертва, вхопили, тягнуть з двору. Тут її онук прибіг. Ухопив вила та вилами одного й кольнув. Другий у нього випалив... Так обох прикінчили, й увесь рід Явлашків у нашій станиці увірвався... А у тебе тут родичі є? — запитала бабуся і, не чекаючи відповіді, сказала: — Коли немає, приходь до мене. Здалека мандруєш?

— Із Ачуєва...

— Так-так... Тепер всі звідти йдуть. То приходь. Моя хата на церковному майдані. Мала хата. Одна тільки вона там і є. Всі хати там попалено, гарматами рознесено, а моя вціліла. Приходь, голубко. Я скоро вдома буду. Пом'янемо новопреставлену Катерину — і вернуся до хати.

Бабуся, притримуючи долонею свічку, аби не погасла, зашкутильгала поміж горбками до воріт.

Наталя вийшла слідом.

Станиця Новобалківська лежала в руїнах. Рідко яка хата залишилася цілою. Всюди стояли обпалені стіни, закіптюжені димарі, обгорілі та поламані садки. Вулиці поорані снарядами.

Аж ось і знайомий двір. Від хати, в якій вона ночувала й де зустріла милого, залишилася тільки велика піч. По всьому дворі шаром лежала зола, уламки, сміття, димилися головешки.

Стомлена до краю Наталя сіла серед двору, на каток з жовтого піщаника.

— Оце й усе. Нікого. Ні душі. Немає милого. А обіцяв сім днів чекати. Де ж він? Живий чи загинув? Хто мені скаже? Ось тут і скінчилися мої шляхи-дороги... А далі куди йти? Додому? Ні, нізащо! Там Кулик знову буде вимагати мене. Мамуся за Кулика. Нікуди не піду. Буду тут жити. Вирию собі землянку і житиму. Буду чекати милого. Буду чекати, хоч і все життя. Він обіцяв мені тут зустрітися. Я першою прийшла, я почекаю...