Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Кого?! — злякано вигукнула Харитина.

— Командира загону, чонівського Панаса Жалобу...

Харитина схватилася за серце:

— Боже мій... Уже і дядька Панаса немає... Як же тіточка Федося буде жити?..

Ти його знала, може, родичка? — запитав Сундулов.¶— Та як же мені не знати дядька Панаса, — хлипала. Харитина. — Як же не знати, коли він хрещений батько мого чоловіка. Жили майже однією сім'єю... Може, ви і про мого чоловіка знаєте? Скажіть...

— Як же прізвище твого чоловіка, молодице?

— Остап Дикун.

— Як, як його прізвище?! — майже вигукнув Сундулов. — Остап Дикун?!

— Точно, Дикун...

Сундулов підняв свої товсті брови і впер у Харитину очі-чорносливи. Вивчав її. А вона дивилася на комісара, не змигнувши. Зеленкуваті очі чекали. Обличчя то червоніло, то полотніло. Вона не витримала його мовчанки:

— Ви знали його? Може, знаєте, де він зараз? Він живий? Скажіть, не мучте...

Комісар тряхнув головою. Буйні хащі його чуба розлетілися. Одне пасмо волосся впало на очі. Він повільно відсунув його вбік, покрутив головою, потім сказав:

— А зачекай, молодице. Мені здається, що ти щось не те кажеш. Ти не переплутала? А можливо, я чогось не розумію. Я знаю одного Дикуна. Тільки у того немає дружини. Вона загинула, коли самостійники зірвали печери. Він довго шукав її в уламках скель, але не знайшов...

— Так Остап живий?

Харитина вхопила комісара за руки, заглядала в очі.

— Живий, здоровий, молодице. Здорово білих б'є. І зараз недалеко звідси.

Блакитні очі її потемнішали, стали густо-зеленими, замутнілись слізьми, голова схилилася набік. Ноги підкосилися, і вона ледве не рухнула на землю, та комісар устиг підхопити. Швидко поніс і поклав на широкий ослін, гукнувши на дівчат:

— Води, дівчата, скоріше води!

Мелашка розстебнула кофту Харитини, стала бризкати водою на груди, мочити лоба.

Сундулов запитав Наталю:

— Це справді дружина Дикуна? Де ви з нею зустрілися? Коли вона жінка Дикуна, то чому він про неї не знає. Ви щось знаєте про неї?

— Ой товаришу комісаре, — скрикнула Наталка. — А ідіть сюди...

Вона боялася розповідати про пригоди Харитини при сторонніх людях і повела його до кімнати. Там розповіла йому, як собаки знайшли її в скелях, як жила вона в чабанів, потім у Татарки, і, нарешті, про те, що з ними було на Прірві, де вибух гармати поранив Харитину в голову і вона прийшла до пам'яті.

— Значить, це вона, — промовив комісар. — Надзвичайний випадок.

— А де ж її чоловік? Правда, він живий?

— Звичайно, дівчино. Вона ще сьогодні побачить його. Тут недалеко. Гей, товариші! Телеграфіста сюди!

За хвилину з'явився телеграфіст.

— Пиши. Станиця Ольгинська. Командиру дивізії Дикуну. Остапе, знайшлася людина, яка видає себе за твою дружину — Харитину. Все сходиться з твоїми розповідями. Можливо, вона твоя дружина. Відрядити до тебе чи не треба? Відповідай. Комісар Сундулов.

Наталя докірливо сказала:

— Ой, навіщо так писати? Написали б, що знайшлася дружина, хоче його бачити.

— Ой дівчино, так не можна, велика радість серце розриває. А так Остап буде вірити й не вірити. І удар радості буде не такий раптовий. Людське серце, дівчино, це тонке приладдя. А чим вам допомогти можу?

— Та теперечки вже нічого не треба. А до вас такого жаху набралися, що хотіли тікати світ за очі. Та нас же бандит Рябокінь хотів забрати.

— Рябокінь?! Ви його бачили? Оце цікаво! Розкажіть.

Наталя хитнулася до комісара, поспіхом стала розповідати про свої мандри вепрячими стежками. Тільки не сказала про золото, вважала, що то не її таємниця.

— Ну, вам тепер боятися нема чого Вночі оточимо хутір, і бандюга буде в наших руках.

На порозі з'явився телеграфіст:

— Товаришу комісар, телефонограма від Орджонікідзе.

— Не таємниця?

— Радісна телефонограма. До Леніна шле. У Кремль. Сповіщає, що десант, його головні сили розбиті, загнані до багновища на березі моря. Кадети в цей час вантажаться на пароплави та тікають до Криму. Таманський півострів теж очищено від ворога.

Комісар наказав:

— Телефонограму передати в усі підрозділи. Повсюдно провести урочисті мітинги з населенням. Хай усі знають, що десант Улагая знищено.

— Є відповідь від Дикуна, товаришу комісар, — сказав телеграфіст, — просить відправити до нього ту жінку, яка називає себе його дружиною.

— Товаришу комісар, тільки охорону їй дайте, — молила Наталя, — добру охорону. Хай вона побачить чоловіка.

— Гаразд, дівчино. На кулеметній тачанці відвеземо. Іншого транспорту не маємо. Чоту вершників додам.