Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Сонце підбилося до сніданку, доки вивезли Рябоконя з плавнів. Під станицею, на річці, стояло три пароплави та великі баржі. На базарі юрмилися чонівці. Назустріч поспішив Остап Дикун. Він гримнув на Луняку:

— Чому пішов на операцію, не сповістивши мене?!

— Не було на те часу. Та все вийшло кругло. Ось Рябокінь.

— Подивимося, що воно за птиця? — глянув Дикун на Рябоконя. — Вовкулака й тільки. А жінку навіщо зачепили?

— Дружина Рябоконя, приходила у плавні провідати його. Попросилася з ним до тюрми. Подумав, нехай буде так.

— Гаразд, ведіть арештованих на пароплав «Гайдамака». Це десант повертається з Гривенської. Твоєму загонові їхати до Катеринодара на «Гайдамаці». Зараз посадити людей. Відпливаємо по обіді, — наказав Дикун. — За Рябоконя відповідаєш ти, доки не віддаси до рук катеринодарського чека.

Почувши новину, Іванко затявся:

— Не поїду. Тут залишусь. Я обіцяв сім днів чекати. Три залишилося. Діждуся.

— Як же ти діждешся, йолопе. Хто тут з тобою панькатиметься? Нікчемний же.

— Знайдуться такі, — промовив Іванко.

— Загін від'їжджає. Ти боєць загону. Наказую. Я командир. Беріть, хлопці, понесемо.

— Не руште. Віднесете силою — кинуся з пароплава головою вниз! — крикнув Іванко, пручаючись, і знепритомнів.

Очуняв уночі. Зрозумів, що на пароплаві. Долівка під ним здригалась. Зоряне небо пливло та пливло. Це заколихувало. Знову прокинувся опівдні. Мовчки поїв юшки і заплющив очі, аби не дивитись на Луняку. По жовтих хвилях Кубані пролягали тіні від верб та яворів. Недалеко сиділи чонівці, співали голосно, повільно:

Кубань річка каламутна,

Як із гір збігає.

Там горами, там долами

Вона й протікає...

«Гайдамака» стогнав від натуги, долаючи швидку течію. Іванкові здавалось, що пароплав стоїть на одному місці. А як хотілося, аби котли машини застопорились і пароплав знесло назад, до Новобалківської. Сьогодні минав шостий день, як обіцяв чорнобровій. Може, вона там уже шукає його, виглядає.

— А-а, чорти ж би його вхопили, — застогнав Іванко.

Луняка позирнув на нього, хитнув головою. Коло його

ніг стояв кошик з червоними яблуками. Взяв одне, обтер хусткою:

— Візьми, Іванку, смачне...

Іванко сердито блимнув очима, відвернувся. Попросив. Тишка:

— Допоможи перевернутися на правий бік.

— Намуляв?

— Не так намуляв, як мене не хоче бачити, — сказав Луняка. — Не балакає вже. другу добу. Завинив я, що везу лікувати. Гей, не кругло дієш, хлопче.

— Переверни, Тишко...

— Я переверну, але даремно на Луняку гніваєшся, він за тобою, як ненька, турбується, від смерті спас, а ти... Ех, Іванку!

— Та на біса мені те життя, коли не дав дочекатися дівчини, — спалахнув Іванко. — Де я тепер її знайду? Коли побачу? Ніколи...

— Побачиш. Знайдеш, раз прагнеш так. Ну, суєта, перевертаймо.

Перед Іванковими очима опинився Рябокінь. Сонце вилискувало на його бритій голові та блискучих ланцюгах, якими прикуто за ноги та руки до високої щогли. Рябокінь гостро блимнув на Іванка, смикнув головою і відвернувся. Дивився на лани, неосяжні простори степу, сині зубці далеких гір.

Дружина Рябоконя — струнка чорноока молодиця — сиділа коло його ніг. Пригорнулася до колін чоловіка, заклякла. Вже другу добу так сидить, а вночі, коли всі сплять, тихенько квилить та благає чоловіка. Заговорила і зараз:

— Покайся, любий. Покайся. Гукни до хлопців у очеретах. Хай здаються. Нова влада милостива. На чесне слово додому відпустять. Покайся. Тільки подумай, як мені жити без тебе. Ну що ти, як розбійник на хресті.

— Не розбійник, а Ісус Христос... Шкодую, що на брюховецькому ярмарку випустив живими Луняку з вилупком.

— Не лютуй, любий мій, бо Катеринодар близько. Покайся, та рушимо додому, соколику. Як мені без тебе, — і припала до його ніг, закрила їх косами.

Тишко відвернувся, плюнув:

— Ох, суєта... І такого бандюгу та кохає, на добро хилить...

Руді конопатини Тишка запалилися, розквітли. Він блимав очима, дивлячись на Іванка. Згодом підсунувся ближче, торкнув за плече:

— Суєта. Чуєш, суєта? Знаєш, що я надумав? А давай я піду до Новобалківської та знайду там твою чорнобриву. Привезу її тобі. Хочеш?

Іванко сіпнувся до Тишка:

— Тишко, братом рідним будеш довіку. Завтра ж кінчається строк. Сьомий день. Коли поїдеш?

— Сьогодні й поїду. За пароплавом каюк тягнеться. Сяду в нього, то сама Кубань до ранку мене туди донесе — і ніякої суєти. Попроси Луняку, хай відпустить.

Іванко покликав Луняку: