Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Дядьку Гавриле, нехай Тишко поїде до Новобалківської. Прошу. Нехай поїде. І мене простіть. Погарячкував...

— Нехай їде, — погодився Луняка. — Подивимося, що там за горлиця-чарівниця.

Доки зібрався в дорогу, сонце зайшло. На Кубані ночі темні. За бортом вже не видно човна. Підтягли його, тримали за мотузку. Тишко всівся, крикнув:

— Пускай, Юрко.

Устименко кинув мотуз у човна, але той упав на воду. Залізний гак потяг його на дно. Тишко хотів витягти, нахилився, але легкий човник, видовбаний з вербової колоди, затанцював на хвилях, і Тишко сів на дно, аби не перевернутись. Човна стрімко несло за течією. Береги здавались високими, осокори підпирали небо. Озирнувся назад — «Гайдамака» зник. Навіть вогнів його не видно. Тишко відчув себе самотнім.

Човна несло на темну купу серед річки. Вхопився за весла, скерував ліворуч купи. Плила велетенська верба, десь змита з берега. Човен пролетів повз неї, але враз ним струсунуло, мотузка забриніла струною.

— Оце чортова суєта! Зачепилась! Тра виплутуватись а то з корчем будемо три доби Пливти. І перерізати тебе нема чим, — мурмотів Тишко, підтягаючись за мотуз до гілля, в якому заплутався гак.

Мотузка трималася міцно. Тишко спалахнув, сіпнув за неї щосили. Човник хитнув, перевернувся і накрив Тишка.

Холод стис тіло, мов обценьками. Сапнув повітря, але набрав води. Почав захлинатися, тонути. Серцю не вистачало повітря. Майнула думка: «Невже кінець?» Та в цей час виринув. Корч і човен темніли вже далеченько. Спробував пливти до них, але течія несла в інший бік. Трофейні чоботи тягли на дно. Тишко перевернувся на спину, розкинув руки й ноги й тримався на воді. Уже не мав сили плисти. Раптом ударився плечем об щось тверде, накрило гіллям. Вхопився за нього й відчув під ногами землю.¶Вода сягала до плечей, виблискувала проти зір. Темніли кущі верболозу, очеретів. Здригнувся:

— Ох, суєта... І коли тепер допхаюся до Новобалківської. Останній же день строку наступає, а я де?.. Іванко ж всю надію нацмене поклав. Треба хоч піхтурою йти...

Зробив крок і провалився з головою. Злякано виліз, ухопився за гілля. Постояв, знову пішов в інший бік, але там теж трясовина. Десь голосно завив вовк, у очеретах хлюпала риба.

— Ех, який я коротконогий, — зітхнув Тишко. — Аби ж такі ноги, як у .Іванка, мо', перебрів би на сухе. Тепер лише ранку чекати, хтось та забачить мене.

Хотілося пити. Втікачі побачили край дороги курінь і десятків зо три вуликів. Дід пасічник мовчки виніс цебро води і напоїв людей. Він звик до таких мандрівників, а тому нічого не питав. Наталя пильно придивлялася до його сивих вусів з підвусниками, але вони були справжніми. Тоді вона осміліла і запитала, чи він не покаже їй дорогу.

Дід мовчки поставив цебро і, пройшовши з утікачами сотню кроків, показав на ледь помітну стежинку, що тяглася по гряді.

— Оце, дівчино, твоя стежка. Іди та й іди нею, то вийдеш якраз на Новобалківську.

Наталя подивилася на стежку, що пролягала по вузькій гряді серед густих кущів терну й жостеру. З двох боків насувались очерети, і краю їм не видко. Пожовклі куниці шуміли під тихим вітерцем зі сходу, хилилися в один бік, і ті одноманітні поклони нагадували тихі сплески хвиль.

Наталя зітхнула, поправила торбу і вклонилася втікачам-обозникам:

— Я піду сюди. Спасибі вам, люди, за кумпанію. Прощавайте. Будете в Батуринській, не миніть мого двору. Живі будемо, побачимось.

Вона рвучко повернулась і ступила на стежку. Її догнала Мелашка. Вхопила за руку, задихаючись, говорила:

— Ну, ти зовсім з глузду з'їхала! Ну, як ти відважуєшся туди іти. Ця стежка не краще за стежку вепра. Ну, будь він навіть кращим за Бову Королевича, я б сама по таких нетрях нізащо не пішла б...

— Милю, він же чекає на мене. Так умовились. Пусти. Зайди до наших, скажи, що жива і здорова. Скоро буду дома. А про те, що його шукаю, промовч. Я піду.

Вона пішла з рішучим виглядом.

Мелашка кинулася за нею, наздогнала й заступила дорогу.

— Не пущу! Люди, та держіть її. Вона божевільна! Держіть!

До них наблизився літній втікач. Взяв Мелашку за руку і звів її зі стежки:

— Іди геть, Мелашко! Не заважай! Хай іде і знайде свого сокола. Це гарно. Кожен повинен так настирно шукати свою долю.

Стежка петляла по гряді, обминаючи кожен корч терну, кожну мокру ямку, і дуже скоро не стало видно ні битої дороги, ні рійниці на пасіці, а тільки небо над головою, сонце.

Тиша, одноманітний шум очеретів заспокоював. Коли сонце стало хилитися до заходу, схотілося їсти. Присіла коло чистого струмочка, що пересікав гряду.