Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Харитину посадили на тачанку. Дужа тройка коней за хвилину зникла з очей. Наталя витерла очі, зітхнула:

— Харитина знайшла своє щастя, а я?.. Я тільки через два дні долину до нього Сім діб обіцяв чекати. Залишилось ще цілих два дні. Залишилось ще цілих два дні та ніч. Чи чекає?

— А Рябокінь? — нагадала Мелашка. — Ввечері спіймає нас.

— Навіщо ми йому? Він Харитину хотів спіймати. Ходімо, Милю. Бачиш, наші товариші вже йдуть. — Ходімо, — заспішила Наталя в дорогу.

Луняка відчув на обличчі чийсь уважний погляд. Розплющив око, зиркнув непомітно для того, хто стежив. Над ним стояло двоє. Пізнав Юрка Устименка. На обличчі другого падала тінь від широких крис бриля. Незадоволено запитав:

— Юрку, чом на сонного дивишся? Не кругло так.

Юрко підступив ближче:

— Хлопці бандюгу спіймали. Очеретами підкрадався до станиці. Вимагав негайно вести до командира. Я пішов глянути, а то Сашко Татарка.

Луняка схопився:

— Татарка?!: — зірвав з полоненого бриля. — Ба, Сашко! Чому ж мовчиш, односум? Не кругло...

— А гніваюсь дуже. Сам прийшов. Поспішав. А мені руки, мов злодюзі, зв'язали. Прочув, що тут загін Немирівський, а поткнувся — незнайомі.

Луняка кинджалом розрізав мотуззя на руках Татарки.

— Де тебе носило, Сашко? Як під Тимошівською розлучились, так з тих пір, мов у воду...

— Не час, Гавриле, теревені точити. Я зараз від Рябоконя. Він недалеко. Збирає недобитків Улагая. Озвірів. Бабу знахарку нізащо з онуком порішив. Його ще до ранку спіймати можна. Там і емісар Врангеля — Федір Кулик. Ходімо брати бандюгу. Чи не віриш мені?

— Чому не вірю. Скільки зараз людей у Рябоконя?

— Немає й двох десятків. Він з дружиною та Кулик у одному курені. Інші окремо. Я пароль знаю. Мене послано тут до одного. Ходім, Гавриле?

Луняка підняв чоту, і заглибилися у плавні.

Очерети ледве шелестіли, нахиливши куниці над непомітною кабанячою стежкою. Довго йшли мовчки. Та ось Татарка зупинився, закричав качуром. Йому відповіла качка. Татарка знову рушив стежкою. Очерети розступилися, заблищала вода. Коло корча верби чорніло дві байди. В одній сидів бандит. Татарка сів поруч нього, заговорив. Раптом ухопив бандита за голову, перехилив через борт і сунув у воду. Бандит пручався, але швидко зів'яв. Татарка кинув утопленого в лиман і сказав, ніби виправдовуючись:

— Убивця. Кат у Рябоконя. Мене на підозрі тримав.

— Далеко пливти, Сашко?

— Бачиш, де бовваніє осокір? — указав Татарка на дерево, що виднілось на тлі неба. — Півверстви плесом, а там острівець.

У дві невеличкі байди вмістилося тридцять чоловік. Човни низько сіли, але посувалися швидко під шестеро весел і скоро пристали до низького берега. Татарка вискочив з байди, спитав у бандита, що сидів коло кулемета, замаскованого тальником:

— Грицьку, де батько?

— Там, — показав бандит за спину. — Спить, не дозволив турбувати до ранку.

— Гаразд. Хай спочиває. Ти кинь цю пукалку, — вказав на кулемета, —- та веди людей до куреня.

Чонівці вилізли на берег і пішли за бандитом.

Татарка затримав Луняку:

— Гаврило і ще троє; ходімо за мною. Будемо Рябоконя брати.

За півсотні кроків показався курінь. Мовчки зайшли до куреня. Під невисокою стелею висів ліхтар «летюча миша» і сіяв мізерне світло. Коло вікна стояло ліжко, застелене чорною буркою. На білій подушці розкидані густі коси жінки. Поруч лежав бритоголовий бандит. Жінка підвела голову:

— Он, хто там?! — почала підбирати коси.

Рябокінь підвів бриту голову, суворо гукнув:

— Хто? Хто дозволив?

Татарка виступив наперед, наближаючись до ліжка:

— Батьку отамане, це я. Нових козаків привів.

Рябокінь глянув, скипів:

— З тобою Луняка?! То зрада! Гей, варта, сюди! — гукнув щосили й сунув руку під подушку.

Не встиг він вихопити маузера, як Луняка схопив його за ноги, стягнув з ліжка, навалився. Заводячи руки бандита за спину, крикнув:

— Юрко, Кузьма! В'яжіть вовкові лапи! Давайте пояса!

У цю мить блиснув вогонь, гримнув постріл. Татарка крутнувся, впав на ліжко. Затріщало вікно, й знову всіх оглушив постріл. Гайдай закричав:

— Не втечеш, гад! — І знову випалив у вікно: — Держіть бандюгу!

Але Кулик не тікав. Застряг у вікні, завис неживий.

Коли зв'язали Рябоконя, Луняка кинувся до Татарки:

— Сашко, живий?

Татарка підвівся:

— Ох, і не везе ж мені, у ту ж саму руку, що й під Тимошівською, поранено.

Біло-зелені у другому курені були п'яні. Вони навіть не второпали, хто й за що в'яже їх.