Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Немає і року. Родичі з Дефанівки привезли.

— З Дефанівки, а мені почулося — з Чигиринської? З якої ж?

— А навіщо то вам?

Рябокінь удавано зітхнув:

— Нещасна. Шкода людини. Треба її додому відправити. Я допоможу. Ти, Наталю, ось що. Звідси нікуди не поспішайте. Тут живіть, як удома. Пізненько я приїду сюди кіньми, відвезу тебе додому, а тоді наймичку, — попорпався у кишенях, подав кілька золотих десяток. — Візьми, Наталю. Купи одяг. Тут можна. Одяг на вас.

Наталя відступила геть від його руки:

— Ні, дядьку, не візьму. Не хочу За золото заріжуть.

Рябокінь відчинив двері і покликав -господарку. Прос

тяг їй гроші, наказав:

— Домно, приготуй торбу харчів Наталці з подругами. Та які масніше.

— Сала? — запитала Домна.

— Знайди щось краще. Ковбаси, балика. Здобні пампушки. Одежу дівчатам. Ба, як обносились.

— Знайду. Все знайду, — пообіцяла Домна.

— Домно, я твого батька чекати не буду. Скажеш, що був, каюка забрав. Ну, бувайте, дівчата.

Він рвучко, по-військовому повернувся, вийшов з хати й подався густим садом до берега.

Домна вийшла, а Наталя сумно дивилась туди, куди пішов Рябокінь. Гірко подумала: «А бодай ти До Криму подався, паливода. Бодай тебе перша куля влучила, шибеника. Може, й він у милого стріляв? Козаків на любов мою посилав? Знову до очеретів станеш козаків закликати? Татка мого спокушати на бандитство...»

Раптом вона ухопилась за серце, присіла. Передихнувши, вискочила з хати. У дворі знайшла Харитину з Мелашкою, злякано зашепотіла:

— Дівчата, лихо. Нам негайно треба звідси тікати. Нас тут поріжуть. Бандит Рябокінь чув про золото.

— Який Рябокінь? — злякано запитала Мелашка. — Той самий?.. Де ти його бачила?

— Дідусь з бородою — то Рябокінь і є. Борода чужа. Обіцяв ранком відвезти нас додому, а Харитину згодом. Завезе нас у плавні, у нетрі та буде допитуватись, де те золото? Тікаймо зразу.

— Тікаймо, дівчата, тікаймо, — сполотніла Харитина. — Давайте до саду, а там очеретами та й на дорогу. Або біжімо до Ради. Там нас захистять:

Вони стали озиратися, чи немає близько Домни, і рушили до воріт.

Десь зовсім недалечко гримнула мідь духового оркестру, загув барабан. Повз ворота їхали кіннотники. Сині зірки на шоломах, червоні банти на грудях музик. Сурми сяяли, що глянути не можна.

Проти церкви музики злізли з коней і продовжували награвати марша, а на вулиці з'явилися кулеметні тачанки, що роз'їжджалися по дворах на постій. До двору Домни заїхав лакований фаетон, військова бричка та двоколка. Над нею хиталася напинка малого шатра. В'їхало кілька вершників і стали прив'язувати коней до конов'язі. Із фаетона вийшов здоров'як. На великій голові ніс копицю неслухняного волосся, чорного, мов крило галки. Спитав зі східним акцентом, твердо вимовляючи слова:

— Хто тут хазяїн?

— Я хазяйка, — відповіла Домна. — Ні батька, ні неньки нема вдома. На степу пораються.

— Як тебе звати, дівчино?

— Домна...

— Домна?! Прекрасно. Індустріально. Будьмо знайомі.

Я комісар. Сергій Сундулов. Дозвольте постояти тут на квартирі одну добу. Приймаєте?

— Будьте ласкаві, живіть, — вклонилася Домна. — Ходімте до хати.

— Дякую, Домно... Хотілося знати, хто оці дівчата, — показав на Харитину, Наталку й Мелашку. — Родичі?

— Це так. Чужі люди, — відповіла Домна. — Втікачі.

Сундулов підняв товсті брови, подивився пильніше. Потім підійшов поближче, запитав:

— Відкіля тікаєте, дівчата?

— З річки Прірви, — відповіла за всіх Наталя. — Там кадети з наших гарб та коней живу греблю зробили. Ми ледве втекли. Безлошадними стали.

Обличчя Сундулова потемнішало. Став кусати губи. Чорні очі спалахнули:

— Бачив я ту греблю. Падлюки! Так немилосердно нищити худобу, так зобидити мирних людей. Падлюки!.. Про це скрізь треба розказувати. Нехай люди знають про звірячі злодійства білих катів... Ви, дівчата, не сумуйте. Переживемо. Радянська влада допоможе вам придбати коней. Переживемо. А їм, — він махнув рукою до моря, — вже ніколи сюди не повернутись. Сьогодні їх з Кубані вигнали, а завтра погонимо і з Криму.

— Дай боже вашими устами та мед пити, — перехрестилася Мелашка.

Сундулов посміхнувся, запитав:

— Куди ж тепер підете, дівчата? Далеко ваші рідні хати ?

— Нам, — Наталя обняла Мелашку, — в станицю Батуринську. А ось Харитині далі, в Чигиринську.

Комісар уважно подивився на Харитину.

— Чигиринську? Цікаво! Деяких мешканців Чигиринської я добре знаю. Славні козаки — чигиринці. Та, на жаль, не всі дожили до перемоги, — зітхнув комісар, а обличчя йому ніби темною хмарою закрило. — Зовсім недавно поховали славного партизана з Чигиринської...