Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Я відвернулася до стіни. Пимон підступив ближче, говорить так ласкаво: «Не сердься, Харитиночко. Це велика любов примусила полонити тебе. Я й дня без тебе не можу прожити. Зроблю, що хочеш. Весь світ кину тобі під ноги. Золотом, сріблом засиплю, тільки полюби мене. Хочеш, кинемо цю землю, втечемо до турків або до Парижа. Там немає війни, люди живуть мирно. Будемо жити багато. Маю золото. Будемо там щасливі. Кажу: «Відпусти мене

до дитини, коли любиш!» — «Коли полюбиш, відпущу, — божиться він. Потім питає в мене: —Ну чим тебе Остап причарував? Він же дуб неотесаний. Голий та ще й рудий. Що він тобі дасть? У наймити обоє підете. Я ж кохаю тебе, щасливо та багато житимеш, золотом засиплю з п'ят до голови».

Крикнула йому: «Не підступай, хвастун! А чи маєш хоч жменю того золота?» Він скреготнув зубами, каже: «Я покажу тобі золото. Але тоді або станеш моєю, або помреш тут. Ходімо!»

Ухопив мене за руку і поцупив за килим, що висів на стіні. Там була вузька та довга печера, схожа на коридор. Довго йшли ми то коридором, то залами, то ледве лізли, то переносив мене через воду. Я ніколи не могла подумати, що під землею таке може бути. Нарешті він зупинився і прохрипів.

— Ми прийшли. Тут моє золото,

В його руках заблищав вогник запальнички, потім розгорівся смолоскип. Я глянула й жахнулась. Ми стояли в залі, та такій великій — склепіння височенні, а з них спускаються бурульки, схожі на люстри. Одні біліші снігу, другі — темніші, зелені. Кінчики їхні миготять, як зірки. Стіни печери жовті, а на них різні звірі намальовані. Таких звірюк зроду не бачила. Та всі чорні й червоні. Вогонь смолоскипа на продувові хитається, а звірюки на стінах стрибають, танцюють. Страшно дивитися. Пекло і край...

— Тут золото, — мовив Пимон. — Захочу, все буде моє. Дивись.

У кутку печери навалено мішків, скринь. Пимон стяг з однієї скрині бурку, підняв кришку, а там повно золота. Блищать золоті десятки. Схопив пригорщу золотих кружал і кинув мені під ноги: «Харитино, все твоє! До ніжок кидаю. Царицям так не кидали гроші. Оце наше багатство, наше щастя. Все, все твоє буде! Тільки подивися на мене ласкаво, приголуб мене». А сам ніби осатанів. Хватає те золото пригорщами, сипле мені на плечі, на голову. Золоті кружальця падають на підлогу, б'ються об каміння, стрибають, котяться та дзвенять, дзвенять, дзвенять...

Назад ішли мовчки. Я перестала боятися, запам'ятовувала дорогу. Думала колись те Остапові показати. Пимон заговорив тихо, але твердо: «Харитино, не змушуй мене бути лютим. Терпець мій може увірватись, і тоді можу віддати тебе моїм хлопцям. Хай втішаються. Хоч трошки

пожалій мене. Хочу, аби ти сама мене забажала. Сама. Мені це так треба», — «Ні, ніколи, — крикнула я. — Станеш приставати з любощами — горло зубами перегризу і в прірву кинусь! Краще смерть!»

Він поник головою. Сумно промовив: «Так. Тепер залишилася тільки смерть та любов. Звідсіля ти вже ніколи не вийдеш. Ти тепер знаєш велику державну таємницю. Від цієї хвилини ти житимеш тут, доки й помреш або доки не настане наша влада».

Вийшов він з печери і більше до мене не приставав.

Дні тяглися за днями одноманітною чередою. Сумувала.

Одного ранку всі бандити поїхали кудись з Пимоном. У печері залишився тільки замісник його, головоріз Мовчиманя, та вартовий. Я сиділа на порозі печери, в'язала. Чую, собака загарчав. Озирнулась, а мій Остап визирає з-за скелі. Тут кинулися на нього всі собаки. Вартовий стрельнув. Остап ледве встиг заховатися за скелю. Мовчиманя пустив зливу куль з кулемета. Палив до ночі лед- ледь десь шеберхне.

Настала тривожна ніч. Внизу в ущелинах, горах стрілянина. А ранком на тропі показалися, люди. Подивився Мовчиманя в бінокля, каже вартовому: «Остап іде. Значить, Пимона близько нема. Доведеться самим відбиватися. Та не страшно. На стежці всіх по одному перестріляємо. Нехай підходять».

Партизани наближалися до стежки, де може пройти лише один. Але раптом почали стріляти з сусідньої скелі. Вартовий упав, Мовчиманю поранено. Він плазує до мінної криниці, витяг запалку. Бачу, хоче зірвати тропу, печери завалити. Я кинулася до нього вихопити запалку. Наставив маузера, кричить: «Геть із дороги! Уб'ю!» В цю мить у моїх очах засяяло тисяча вогнів. Гори, ліс, небо загойдалися і провалились у пітьму... Прийшла до пам'яті тільки тут. При вас...

Наталка рвучко обійняла наймичку:

— Бідна, бідна, сестричко моя. Більше року мертвою ходила. Скільки лиха... Ми знайдемо твоїх рідних. Будеш щасливою...